Сім років тому ця історія облетіла шпальти усіх українських газет: десятирічній дівчинці чернівецькі лікарі видалили нирку, і лише після операції з’ясували, що вона була єдиною.І доки усі обговорювали, чи винні лікарі і як вони будуть покарані, дівчинку на "швидкій" везли до столиці рятувати.
Сьогодні Насті Сорокан – 17. Цього року вона закінчила школу і готується наступного року вступати на історичний факультет ЧНУ.
А що ж лікарі? Обох медиків, причетних до цієї історії, зільнено. Кажуть, що вони виїхали з Чернівців.
Батьки дівчинки не подали на них до суду. "Як би я жила потім у цьому місті?" – пояснює своє рішення мати Насті Сорокан Людмила Геннадіївна.
Врятувати дитину могла лише пересадка
донорської нирки
Настя живе в одному зі спальних районів Чернівців. З ранку до вечора вродлива дівчина читає книги і про те, що їй "не можна", намагається не згадувати. Не можна ходити на дискотеки, у бари, ресторани, кінотеатри, засмагати, їсти гостре та ще з десяток "не". Адже навіть банальна інфекція для людини із донорською ниркою – дуже небезпечна.
А ще не можна згадувати про те, як один за одним помирали дітки, з якими вона подружилася, коли очікувала на пересадку нирки.
– Вісім діток, з якими донька лежала у київській лікарні, померли, – згадує її мати. – Для десятирічної дівчинки збагнути, що її сусідка по палаті, з якою вона ще вчора сміялася і жартувала, вже ніколи не повернеться – найстрашніше.
Я намагалася будь-що вберегти її. Якось вона проходила процедуру гемодіалізу (очищення крові) разом із хлопчиком, з яким встигла подружитися. Мати на каталці повезла його до палати, а Настя ще залишилася у процедурній. Та до палати хлопчик не доїхав: у ліфті кволе тільце дитинки пересмикнуло, й він затих. Мати у розпачі влітає до процедурної, де Насті очищують кров, із померлою дитиною на руках: "Врятуйте мою дитину!" Часу на роздуми не було: медики відгородили простидарлом Настю від мертвого хлопця і почали реанімовувати дитину. Марно – за півгодини його, прикривши ковдрою, відвезли до моргу.
Увечері Настя запитала мене, чому не привезли до відділення Миколку. Як я могла сказати важко хворій дівчинці, що його вже немає? Вигадую версію, що йому стало зле і його відвезли до Запоріжжя робити операцію з трансплантації нирки. "А чому тоді його мати у чорному?" – недовірливо перепитувала донька.
Життя у клініці – ніби в іншому вимірі. Пригадую випадок, коли після багатомісячного лікування померла у лікарні маленька дівчинка. Вранці вона померла, а після обіду її мати ...повісилася у лікарняному саду. Чоловік їй сказав не повертатися з Києва без дитини...
Настина мама розповідає, що донька з дитинства хворіла пієлонефритом. Перебувала на обліку у лікаря, лікувалася двічі на рік.
– Ми все життя знали, що у Насті три нирки, – розповідає мама. – Одна нирка була у неї подвоєною. А у 10 років зробили рентген і сказали, що однієї нирки – подвоєної – у дитини немає. Казали, що вона забилася у тазові кістки. Почали готувати до операції, щоби підшити або видалити нирку. Згодом сказали, що на УЗД видно гнійний мішок, який може розірватися, і я втрачу дитину.
Як було не погодитися? Я все пригадую той день, коли мою дівчинку забирали на операцію. Вона обхопила мене рученятами, сльози із очей: "Куди ти віддаєш свою кровиночку, матусю?!" Обійняла мене і не відпускає. Довелося вводити їй снодійне у коридорі – лише тоді вона відпустила мене.
Операція затяглася, нарешті вийшов лікар – блідий-блідий. "Почалася кровотеча, нирку ми видалили, усе буде добре", – сказав він мені. Настю відвезли до реанімації, й ми почали чекати, коли запрацює нирка, яка залишилася. Чекаємо день-два... Бачу, що почали скликати консиліуми, лікарі забігали. На третю добу вирішили зробити доньці комп’ютерну томограму: на ношах відвезли до діагностичного центру. Там і з’ясувалося, що другої нирки у дитини немає. А до операції такого дослідженя ніхто не зробив.
Мені сказали негайно наймати "швидку" і везти рятувати дитину до Києва. Заплатила 450 гривень за машину, і погнали...
Далі була київська лікарня, процедури гемодіалізу та півроку очікувань. Дівчинка перестала їсти, втратила зір, уся вкрилася пролежнями. Врятувати її могла лише пересадка нирки.
Оперувати погодилися лише у Москві
– Мені столичні лікарі одразу сказали, щоби ми шукали спонсора, який би оплатив дорогу операцію з пересадки нирки, – розповідає Людмила Геннадіївна. – Я приїхала до Чернівців до головного лікаря лікарні, де нам робили операцію. Запитую, що робити, а він мені каже: "Хто міг подумати, що таке трапиться, а підіть туди, а зверніться туди"... А час біжить. Моя дитина помирає!
Допоміг нам завідувач відділення токсикології київської лікарні, де лежала Настя, – Борис Шейман. "Не можу без болю дивитися на вас, як ви боретеся, щоби врятувати дитину", – сказав він мені. Згодом порадив звернутися до кореспондента газети "Факти", щоби вона написала про нашу ситуацію.
Наступного дня прийшла журналістка, а я від горя ледь розмовляю. Я її лише запитала, чи є у неї діти. І почала розповідати.
Після публікації редакцію і нас засипали листами. Люди співчували, запитували, як допомогти, вимагали покарати лікарів.
Ми відкрили рахунок, на який почали надходити гроші. Прийшли до нас і Ян Табачник, і Віктор Король.
Міністерство охорони здоров’я погодилося виділити необхідну суму для операції, і тут з’ясувалося, що в Україні таку кволу дитину не беруться оперувати. Окрім того, ні батькова, ні моя нирка не підходили їй за своїми параметрами, отож, потрібно було пересаджувати донорську нирку, а це – додатковий ризик.
Погодилися оперувати Настю аж у Москві. Лише запитали, чи має вона 25 кілограмів. "Є, аж 26!" – закричала я по телефону.
Настю знову поклали на носилки, занесли до потяга "Київ-Москва", і поїхали рятуватися ми до столиці Росії. Та не усе так просто: лежимо у лікарні тиждень-два, а нирки усе немає. Потім я ближче познайомилася з матерями інших дітей і дізналася, що одна рік чекає на донорський орган, інша – два, а та так і не дочекалася. Важко було психологічно: зайдеш на кухню, а матері між собою обговорюють, що "поприїжджали тут з України, звичайно, їм у першу чергу нирку дадуть, завжди вони лізуть..." Люди добрі, та за що таке? Я ж приїхала свою дитину рятувати!
Тому не витримала, зайшла одного дня до кабінету лікаря і кажу: "Скільки треба, щоби підібрати нирку швидше?" Адже йшлося про життя моєї дитини, а у такі хвилини будь-яка мати – егоїстка. Незабаром нирку підібрали.
Людмила Геннадіївна приїхала на день у Чернівці, бо важко захворіла бабуся Насті, і треба ж такому трапитися – саме цього дня Насті підібрали нирку.
– Мені зателефонували вночі: "Для Насті нирку надіслали!" – згадує вона. – У мене слухавка з рук випала. Я ледь не втратила глузд. Де ж та Москва!
Я ж пам’ятаю, як часом привозили з операції вже мертвих дітей. Як же Настю будуть оперувати без мене?!
Сіла у потяг, їду, а у голові одна думка: "Зараз її завозять, зараз оперують..." Зайшов провідник і запитує: "Вам щось потрібно?"
"Швидше, миленькі мої, я вас прошу!!!" – закричала я. Він лише посміхнувся: "Це мені не під силу".
Хірурга та лікаря,
які лікували Настю, звільнили
Коли мати Насті Сорокан приїхала до Москви, доньку вже перевели з реанімації в особисту палату. Насті пересадили нирку 35-річного дужого хлопця-спортсмена, який загинув від черепно-мозкової травми.
– Я лише переступила поріг палати, – згадує вона, – як Настя каже мені: "Швидко вари кашу!" Їй почали вводити гормони, а вони наганяють апетит. Донька "лупила" вівсяну кашу на воді, без солі та цукру, шість разів на день. Ще й вимагала: "Давайте ще!"
Мені сказали, що нирка запрацювала, й від серця відлягло: "Вона буде жити",
Далі було усяке, пережили ми і загрозу відторгнення.
А якою Настя повернулася додому! Справжнісінький 55-кілограмовий колобок. Гормони! Та потім виробили дієту, і зараз вона – струнка, худенька дівчина.
Щодня Насті доводиться пити майже 20 пігулок. І жодного разу вона не забула про це. У лікарні дівчинку налякали розповідями про те, як дівчата починали гладшати від гормонів і припиняли прийом препаратів, які попереджають відторгнення органів.
Настя та її мама спілкуються телефоном з українцями, які також живуть із донорською ниркою. А як вони тішилися, коли дізналися, що жінка з Одеси із донорською ниркою народила дитину!
Не тримають зла у цій родині на лікарів, які були причетними до тієї історії семирічної давнини.
– Спочатку була образа, – каже мама. – Розумію, що кожен помиляється, але усе гадаю: "Чому їй не зробили комп’ютерну томограму до операції?"
А так... Хірурга та лікаря, яка лікувала Настю, звільнили. Іншого покарання вони не зазнали: це могло би бути, якби батьки подали до суду.
– Я не зробила цього. Подумала: як зможу після цього жити...
Хочу також подякувати усім, хто підтримав й підтримує нас усі ці роки: міській раді та особисто Миколі Федоруку, начальникові міськздороввідділу Вікторові Процу, аптеці "Центр "Буковина" (завідувач – Володимир Зюков), лікареві Тетяні Андрійчук.
Я вдячна Богові, що Настя сьогодні почувається непогано. Але не виключено, що їй ще знадобиться допомога.
