У 70-ті роки минулого століття про чернівецьку школу годинникарів знали в усьому Союзі – високий професійний рівень буковинських майстрів часу робив своє. Як розповідають старожили, не було такого годинника, якого б не зуміли полагодити у нас. А замовлення надходили з різних куточків величезної тоді країни. Нині ж ситуація змінилася – у місті є всього дев’ять майстерень з ремонту годинників. І не кожен майстер дотримується старих традицій. Але це жодним чином не стосується Ореста Левицького, одного з тих професіоналів, які творили славу буковинських годинникарів у минулому столітті. Він був серед перших, хто боровся за незалежність України, керівництво крайового проводу Руху доручило йому опечатувати кабінети обкому компартії після путчу ГКЧП. Пізніше Ореста Ярославовича обирали депутатом міськради, бо у Чернівцях його знають і поважають за порядність і чесність, а ще – завдяки професії, адже Левицький майже сорок років повертає життя годинникам.За рік відремонтували вісім тисяч антикварних годинників
– Пане Оресте, скільки годинників ви полагодили за своє життя?
– Справжній майстер за зміну може відремонтувати чотири-п’ять годинників, а не втричі більше – є й такі "майстри". Головне – не швидкість, а якість. Це золоте правило засвоїв після того, як після закінчення Львівської політехніки приїхав на роботу до чернівецької "Ремпобуттехніки". Тоді, у 1972 році, ми організували окрему дільницю з ремонту антикварних годинників, єдиний такий підрозділ у Союзі. Тоді майже всі майстри-годинникарі були євреями за національністю. Це були своєрідні цехові клани, які мали свої таємниці, і потрапити до них вважалося за честь, бо треба було справою довести, що ти теж можеш працювати на високому рівні. Приміром, таких годинникарів-асів, як Зільберман чи Мейлер знали не лише у Чернівцях. Ось я і вчився у них. Знаєте, щиро шкодую, що пізніше вони емігрували за кордон. А тоді, у 1972 році, ми відремонтували понад вісім тисяч антикварних годинників. Бо любили свою справу не тільки за гроші. Всі годинники були механічними, чимало з них – унікальні реліквії, так звані "репетири", з музикою через кожні чверть години, з незвичайним ювелірним оздобленням і тривалістю ходу в декілька тижнів. Такі, наприклад, як "Павел Буре". А один з годинників заводився навіть один раз на чотириста днів. Ремонтувати старі годинники – саме задоволення. Одному триста років, іншому – сто. Одного робили швейцарці, а оздоблювали німці.
– А тепер є такі екземпляри?
– Трапляються. Іноді до мене такі годинники приносять любителі антикваріату, які займаються скуповуванням на вул. Л. Кобилиці. Там можна придбати реліквії за 50-100 американських доларів. Але основна частина годинників, які доводиться лагодити, – радянського чи російського виробництва. Існує проблема із запчастинами, адже в Україні немає годинникового виробництва, тому кожен майстер самотужки шукає вихід. Щоправда, віднедавна деякі запчастини можна придбати у кавказців. Раритетні ж годинники я сам полагодити не можу, потрібні суміжники – токар і майстер по дереву, які в мене працюють. Це копітка і ювелірна робота. Іноді буває і так, що клієнти забувають про свої годинники. Але я терпляче чекаю – рівно три роки. Обманювати ж відвідувачів – не в моєму стилі.
Батька вивезли
до Караганди, а мати померла у в’язниці
– Як сталося, що ви, син греко-католицького священика з родини Шухевичів, з якої походив і командир УПА Роман Шухевич, стали годинникарем?
– Я й лікарем міг стати, адже ще до армії закінчив медучилище, але не склалося, та я й не шкодую. Народився на Львівщині, в родині священика. Нас було четверо дітей, коли 1948 року батька заарештували й вислали до Караганди. Мама ж померла у львівській в’язниці – від допитів. Найменшій сестрі було тоді два роки, а найстаршій – десять. На вугільних шахтах батько ледь не загинув, а нас хотіли здати до дитбудинку, але знайшлися добрі люди, які забрали нас до себе. Пізніше про нас турбувалися тітка і рідний брат батька. Коли ж батько повернувся до України в 1957 році, йому заборонили вдома прописуватися. Тому він змушений був оселитися у селі Арбузинка Миколаївської області, де працював на лісопильному заводі. Невдовзі нелегально переїхав до села Звір Самбірського району, де влаштувався працювати лісорубом. Батько потайки й правив – як священик УГКЦ. Каральні органи знали про це, але впіймати тата на гарячому не змогли, тому 1962 року організували нещасний випадок у лісі. Пізніше я зустрічався з убивцею батька, але він не захотів зізнатися у вчиненому. До цього додам, що арешт батька був пов’язаний з убивством відомого радянського письменника Ярослава Галана, автора багатьох пасквільних памфлетів проти церкви, Папи Римського та ОУН-УПА. Моя мама була рідною сестрою священика Дениса Лукашевича, син якого нібито брав участь у ліквідації Галана. Насправді ж, наскільки я знаю, вбивство письменника організувало НКВД – для того, щоби мати реальний привід для винищення української греко-католицької церкви.
Я добре знав і дружину генерала Чупринки – Романа Шухевича – Наталію. Це була вельми шляхетна і благородна жінка, яка дожила до глибокої старості. Нині підтримую родинні стосунки із сином командира УПА Юрієм Шухевичем.
Ну, а щодо моєї професії, обрав
я її в інституті на третьому курсі.
Вибирайте годинник за ціною і виробником
– А який годинник маєте зараз?
– Їх аж три, марки "Сітізен", "Орієнт". Бо годинник однієї марки носити весь час набридає, тому й послуговуюся декількома. Нині ринок наповнили дешевими годинниками турецького чи китайського виробництва. А нещодавно один з клієнтів приніс мені похизуватися швейцарським годинником, причому сказав, що виклав за нього кругленьку суму. Коли ж я глянув – а то підробка. Одне слово, ширвжиток. Шкода, звичайно, що Україна не виготовляє своїх годинників. Зараз тільки київський годинниковий завод починає нарощувати виробництво.
– А як правильно вибрати годинник і не помилитися?
– Насамперед, вибирати потрібно за ціною. Скажімо, електронні годинники коштують від 60 гривень. Якщо дорожчі – то це механічні годинники. Приміром, якісні російські годинники "Заря", "Слава", донедавна ще була "Ракета", хоча й тут виробник фальшивить – і метал не той і пластмаси забагато кладуть. Але все одно російський товар надійніший, ніж китайський. Зрозуміло, що про швейцарські годинники для широкого загалу українцям доводиться лише мріяти, але я впевнений, що зі стабілізацією економіки і підвищенням рівня добробуту наших громадян можливість придбати "швейцарців" не така вже й ілюзорна. Перспектива, звичайно, за електронікою, але завжди будуть люди, які надаватимуть перевагу механічним годинникам.
Пишу вірші під час задуми
– Чи звертаються до вас по допомогу відомі в краї люди?
– Звичайно. Це, приміром, професори з медінституту, ЧНУ, працівники органів місцевого самоврядування. А якось навіть мерові ремонтував годинника, не ручного, а настінного, із зозулею. Щоправда, він не сам його приносив. Та зрештою це не важливо, хто заходить – важливо потішити людину надійним здоров’ям її годинника.
– Але потрібно мати терпіння, щоби годинами чаклувати над ним.
– Нервозність у нашій справі – перший ворог. Буває, що щось не виходить, але пересилюєш себе і знаходиш вихід. Є, звичайно, й "майстри"-психопати, але це здебільшого аматори. Приїхала якось до мене жінка із села, принесла будильника. І каже: "Сусід мій ремонтує годинники, дала йому, щоби полагодив, а він щось колупався, а потім як кине будильником об стіну! Я аж перелякалася, а це була у місті в знайомих, мені й порадили до вас звернутися". Що на це скажеш? Тільки одне – у кожній справі має бути професіонал, а не любитель.
– Знаю, що ви не лише ремонтуєте годинники, але й віршуєте?
– Я, звичайно, не поет, але в часи задуми часто беруся за ручку – поезію люблю ще з дитинства, батьки привчили нас до високого слова. Мої вірші мають громадянське звучання. Зокрема, такі, які стосуються визвольних змагань.
Ми ті, що боролись за волю в УПА,
За нашу державу, за наші права.
Ми ті, що безвісти в бою полягли.
На схилах Карпатських лишили сліди.
А ще вірю в те, що нові покоління житимуть набагато краще, ніж ми. Тому й написав такі рядки:
Хай проекти чудові і будівлі казкові
Ваше ім’я прославлять і натхнення дадуть.
У намисті іскристім, в передзвоні сріблистім
Буковина всміхнеться – архітектори йдуть.
Щоранку поспішає годинникар Орест Левицький до своєї невеликої майстерні, що на проспекті Незалежності, де на нього завжди чекає передзвін годинників.
