Як вважає гвардії лейтенант авіації у відставці, доктор історичних наук Леонід Васюк, кожен, хто пройшов через горнило війни, насамперед захищав свою Батьківщину. Саме про це ми й попросили його розповісти, як людину, яка, воюючи в небі Прибалтики, у сімнадцять з половиною років стала інвалідом, втративши ногу:– На Першому Прибалтійському фронті, як і в моїй рідній 335-й штурмовій авіадивізії третьої повітряної армії, воювало чимало українців. У нашій армії командирами полків були українці – С.Гетьман, М.Горладченко, М.Борисенко, не кажучи вже про низку командирів ескадрилей, ланок і екіпажів. Приміром, у небі Балтії повторив подвиг капітана Гастелло і українець Іван Орленко.
ІЛ-2 міг за вогневою потужністю замінити роту солдатів. Гітлерівці ці літаки називали "Чорною смертю".
В екіпажі ІЛ-2 Миколи Мелашечкіна повітряним стрільцем був наш земляк Жданович. Під час штурмування зенітний снаряд пробив кабіну і відірвав ногу стрільцеві-радисту. Мужній пілот зумів перетягнути стегно пораненої ноги шнуром від шлемофона, щоби до посадки не зійти кров’ю і приземлити літак. Пізніше цей факт висвітлили надзвичайно патріотично, буцімто Жданович, коли його відправляли до госпіталю, сказав: "Друзі! Доля нас розлучає, але душею і серцем я з вами!" І це – з відірваною ногою! Такого не було. Я це стверджую тому, що 29 травня 1944 року саме так був поранений і я. Різниця була лише в тому, що мені ногу не відірвало, а тяжко поранило (ампутували її потім, у госпіталі), і кров я зупинив не сам – був непритомний. Зрозуміло, що не було і патетики.
Щоби повніше зрозуміти і відчути ризик льотчиків-штурмовиків, нагадаю, що під час Сталінградської битви їх збивали в середньому на 6-8 бойовому вильоті, а під кінець війни – на 10-12. Стрільців-радистів ІЛ-2 називали "живими мішенями". Особливо на літаках, що були переобладнані з одномісних на двомісні. На кожного загиблого пілота припадало 8-10 стрільців-радистів, які гинули в бою. За десять бойових вильотів нагороджували орденом "Червоного прапора", за двадцять і більше – присвоювали Героя. А наша авіадивізія виховала чотирьох генералів, 27 полковників, майже 40 Героїв Радянського Союзу. Серед них було і чимало українців. Небо війни було єдиним і спільним для всіх воїнів, якої національності вони б не були, як зрештою і тогочасна Вітчизна. Бо ми захищали землю своїх пращурів, де б хто не народився.
