Не з радості мільйони українців сьогодні виїжджають на заробітки. Таке трапилося й зі мною – п’ятдесятирічною жінкою, матір’ю двох дорослих доньок, учасницею ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. За три роки в Італії мені там стрічалися добрі, порядні люди. Хіба що один випадок...
Сімдесятирічний Франческо, якого доглядала, з часом ожив і почав мене домагатися. Коли отримав відкоша – перетворився на хама, відмовився виплачувати зарплату.
Довідавшись про цю ситуацію, власник магазину Леонардо, де я купувала продукти, знайшов адвоката Розаріо, свого брата, щоби мене захистити.
Справу ми виграли, а роботодавець-дідусь зі сльозами на очах зізнався, що закоханий і навіть запропонував руку та серце, готовий навіть до шлюбу переписати мені усе його майно. Виходити заміж я відмовилася – отож залишилася без роботи.
Наприкінці січня минулого року зібралася я у відпустку – моя молодша донька народила сина.
Щоби швидше дістатися додому, я навмання витягла одну із багатьох візиток наших перевізників.
Перевізниками виявилися троє чоловіків різного віку на два мікроавтобуси, вщент набиті валізами та сумками. І – жодного пасажира, окрім мене.
Підганяв час, та й водії виявилися земляками з Буковини. Тому, відкинувши обережність та роздуми, поїхала з ними. Якби знаття...
Мій земляк Григорій, вдвічі молодший за мене, безсоромно, нахабно і грубо домагався близькості зі мною. При цьому він казав такі слова та вислови, яких я за 50 років не чула ніколи. Ліз битися.
Я благала дати мені спокій, плакала – не слухав, намагалася втекти – не відпускали. І так проїхали чотири держави!
Жінки у якомусь карпатському селі в Україні, де я попросилася у туалет, допомогти мені не встигли, бо мене за руки і за ноги затягли знову до салону. За містом Чоп буси розділилися. Один з них попрямував на Чернівці, а другий, в якому була я, – поїхав в об’їзд, через гори – геть розбитою дорогою, щоби не натрапляти на очі міліції, якої усі уникали.
Адвокат, до якого за декілька днів я звернулася по допомогу, переконав мене, що через суд я не зможу нічого домогтися. Тому вирішила через газету попередити безпечних, що вдома, де ви народилися, – не все у порядку. Вимагаючи від інших поваги та людяності, ми повинні самі показувати людське обличчя, а не обличчя звіра, що за непокору погрожує вбити і закопати на дорозі.
Додаю до листа ксерокопію візитки перевізників, яких треба боятися і обминати. Марина (мою адресу та прізвище прошу не вказувати у газеті).
