«Люди, які не читають книжок, перетворюються на роботів»

Мені пощастило бути його ученицею, користуватися унікальною бібліотекою і спілкуватися із енциклопедично цікавою людиною.

У науковому світі його ім’я добре відоме не тільки в Україні, але й у Молдові, Росії, Польщі, Болгарії, Чехії, Словаччині – завдяки його дослідженням творчості письменників цих країн. Одна із найбільш важливих для нього нагород – це медаль імені Карела Чапека, якою був нагороджений урядом Чехословаччини після виходу в світ книги "Драматургія Карела Чапека". Він – автор теорії традиційних сюжетів та образів, засновник школи порівняльного літературознавства, ядром якої є пять докторів наук, кращих його учнів-однодумців. Коли більшість людей його віку давно вже не переймаються нічим іншим, окрім "заслуженого відпочинку", він видає одну монументальну працю за іншою. Так – "Лексикон загального й порівняльного літературознавства" – енциклопедичне видання, яке вміщує майже 800 статей, 200 з яких написано ним, а решта – науковцями десятка міст України.

Шкода часу, витраченого на збори радянських часів

– Пане професоре, поділіться, будь ласка, власним секретом активного довголіття.

– Людина починає фізично старіти тоді, коли старіє духовно. Я знаю багатьох людей, які, вийшовши на пенсію і залишившись без звичної роботи, просто лягали навпроти телевізора і згодом вмирали. Не скажу нічого нового, але тільки праця тримає людину на цьому світі. Спочатку мене тягнуло до університету та студентства, але згодом переключився на працю за письмовим столом. Зараз, перебираючи свої архіви, бачу, що багато думок та ідей залишилося ще нереалізованими. Дуже шкода марно витраченого часу на нескінченні збори та засідання радянських часів. Тепер доводиться наздоганяти. Колись я захоплювався гірським туризмом, а останніми роками подорожую країнами Європи. І ще одна таємниця довголіття – зацікавленість усім навколишнім світом. Окрім усього іншого, мене цікавить і доля мого міста, в якому живу вже понад 50 років, і доля моєї країни. Під час помаранчевої революції ми з родиною цілодобово хвилювалися біля телевізора. І хоча до Києва поїхати не змогли, але разом із мешканцями мого будинку надіслали колективного листа на підтримку Ющенка до столичного Майдану. До речі, улюблена пісенька моєї трирічної онуки, знаєте яка? "Оранжевое небо" у виконанні Ірми Сокадзе. Якось знайомий режисер сказав, що онуки – це все одно, що валідол. Думаю, він мав рацію. Мої Андрійко та Ганночка – справжні ліки від усіх хвороб.

– Ваш син успадкував імена діда – Романа Волкова, видатного філолога, та не менш видатного філолога – батька, але зрадив традиції і став біологом.

– Біологія – це також сімейна традиція. І мій батько, і я колись досліджували тему створення "мрії людства" – штучної людини письменниками-фантастами і вченими-біологами. А Роман, закінчивши біофак, зайнявся науковою працею і став наймолодшим в історії Чернівецького університету доктором біологічних наук. Тривалий час працював у Німеччині. А нещодавно разом із родиною повернувся до рідного міста.

– Зате справу вашого життя продовжують багато талановитих учнів.

– Ніколи не налаштовував себе на підрахунки, але з 20-ти найбільш обдарованих дехто став відомим науковцем, дехто літератором, педагогом. Особливо хочу виокремити Ігоря Зварича, Бориса Іванюка, Ольгу Червінську та Елеонору Соловей. Цікаво, що колишній мій дипломник Олександр Молдован став русистом і очолює зараз Інститут російської мови при АН Росії. Серед моїх учнів також багато відомих журналістів.

– Багато хто уявляє собі вченого-професора таким собі нудним книжковим хробаком, який все життя копирсається в бібліотечній пилюці. Але мені розповідав один старий чернівецький єврей, що ви були колись одним із наймодніших молодих людей, за яким полювали наречені.

– Можливо, це тому, що мені завжди подобалося все естетично привабливе. І в людях, і в одязі, і в інтер’єрі. Я часто бував на концертах, вернісажах, у театрі.

Студентки закохувалися,

але листів не писали

– А на танці ви також ходили?

– В молодості – нечасто. Але пізніше, коли розпочався серед молоді "дискотечний рух", не скажу, що гарно, але танцював багато. Я був, мабуть, найстаршим представником цього майже революційного руху, тому що студенти чомусь саме мене обрали його почесним президентом.

– У вас, мабуть, закохувалися студентки й освідчувалися, як Тетяна Онєгіну, в коханні?

– Думаю, що закохувалися. Але листів не писали. Якось, коли я потрапив до інфекційного відділення лікарні, де відвідини були суворо заборонені, вони дивним чином туди проникали і під приводом отримання консультацій, виявляли свої симпатії.

– А ви часто закохувалися у своїх студенток?

– Я також закохувався.

– Одна із найвродливіших, як відомо, навіть стала вашою дружиною. Розкажіть про свою "Love storу".

– Історія кохання розвивалася поступово і для мене навіть несподівано. Спочатку Людмила сподобалася мені як розумна та здібна студентка і, безперечно, дуже гарна дівчина. Вона була також активною учасницею студентського театру, де іноді грав у виставах і я. Не пам’ятаю, коли я почав проводжати її додому, але… Минулого року ми з Людмилою Петрівною відсвяткували вже "золоте весілля". Я пишаюся і науковими досягненнями своєї колишньої учениці. Її кандидатська дисертація про драматургію Гоголя була свого часу визнана одним із кращих досліджень у цій галузі.

– Романе Анатолійовичу, як ви ставитеся до того, що значна частина сучасних молодих людей майже не цікавиться літературою, а якщо щось і читає, то переважно модних, "розкручених" авторів, таких, як Коельо?

– Збуваються, на жаль, зловісні пророцтва фантаста Бредбері, який писав про масові спалення усіх книжок і андеграундних книголюбів. Я переконаний, що дитина, а згодом і людина, яка не читає, перетворюється на робота, на бездумну машину. Вона вже ніколи не стане особистістю. А щодо Пауло Коельо – це корисне читання для молоді. Мене значно більше непокоять цілі стоси на книжкових прилавках "чтива", на кшталт "марініних". Детектив, як жанр, має право на існування, але він завжди був у десятому ряду за цінністю та значущістю.

– А якій літературі зараз надаєте перевагу ви?

– Останнім часом перечитую переважно стару добру класику. Часто звертаюсь до поезій Ліни Костенко і Миколи Луківа. А з української прози – читаю Андруховича та Винничука.