«Не засуджую маму»

Світлана Бодян живе у селі Бурдюг Кельменецького району. У неї – двоє дорослих дітей, робота, чоловік – усе, як у всіх. Окрім одного: усе своє життя жінка шукає свою маму, яка відмовилася від неї у Кельменецькому пологовому будинку 1 березня 1971 року. Тепер вона знає її адресу, знає, як вона посміхається і розмовляє, але не може обняти: мати категорично відмовляється продовжувати стосунки, щоби не зруйнувати свою нову родину.

Мама народила

мене у 19

– Заміжньою мама не була, розповідає Світлана, – окрім того мала вже річну доньку (мою старшу сестру Ніну), а тут – я... У пологовому будинку вона написала відмову, а мої прийомні батьки – заяву на удочеріння. Вони познайомляться, щоби ніколи більше не побачити один одного. Єдине, про що попросила моя рідна мама прийомних батьків, – ніколи не шукати її.

Але про цю давню історію Світлана дізналася вже тоді, коли пішла до школи.

– У школі мене дражнили байстрючкою, – пригадує, – а якось до мене заговорила односельчанка: "Ти слухай батьків, вони тобі нерідні, але так дбають про тебе". Згодом мені розповіли про те, що у моїх прийомних батьків був син, але він помер зовсім маленьким. Мамці було 43 роки, коли до неї прийшла сусідка, яка працювала акушеркою у Кельменцях: "У нас молоденька дівчина відмовилася від доньки, візьмеш?" Та одразу поїхала у район, оформила усі необхідні документи. Щоправда, народилася я із дуже малою вагою, тож їй довелося лежати зі мною ще два місяці у лікарні.

Батьки мої були бідними, але дуже шляхетними і добрими людьми. Мені навіть соромно було запитати їх, чи я їм рідна. Але якось насварили вони мене, і у мене, малої дитини вирвалося: "Навіщо було мене удочеряти, як мали бити?" Як я шкодувала потім за ті слова! Мати лише розплакалася. Жодного слова не сказала про те, як важко було їй, немолодій вже жінці, котити перед собою візочок із немовлям і йти у поле до роботи, як вони з татом бралися за будь-яку роботу, щоби у хаті був достаток.

Оберігали мене від необережного слова й односельці. Уявіть собі: наша сусідка народжувала разом із моєю мамою, але жодним словом не обмовилася про таємницю.

Вперше поговорила Світлана про усе з батьками, коли вийшла заміж. Лише тоді мати розповіла про жінку, яку бачила усього раз у житті – коли та писала відмову. Також чула, що коли вони хрестили прийомну донечку, то її рідна мати ...виходила заміж. Отака іронія долі.

– Молодесенька дівчина, – каже Світлана. – Я її не засуджую – так склалося життя. Також розповідали, що до неї у лікарню приходила її рідна сестра й усе наказувала, щоби та не годувала грудьми, бо не зможе потім відмовитися від мене. Мама слухняно виконувала усе: повертатися додому із дитиною їй заборонили.

"Мама не може мене не любити"

Коли Світлана вже сама стала мамою, її тесть випадково дізнався, що в одному із сіл живуть її рідні бабуся, дідусь, що є у неї сестра.

– Я одразу написала сестрі листа, – пригадує. – Незабаром отримала відповідь: "Ти маму не засуджуй. Так склалося її життя"... Потім Ніна приїхала до мене – зустрілися, як давні знайомі. Вона мені згодом зізналася, що навмисне не фарбувалася перед зустріччю – думала, що не стримає сліз.

Вона розповіла мені про те, що у нашої мами – нова родина, дорослий син. Адреси не дала: "Зрозумій, усе непросто. Якщо чоловік дізнається – це кінець усьому".

Але з мамою я таки побачилася: приїхала якось у село до рідних бабусі й дідуся, куди на храм повинна була приїхати й мати.

Довго стояла перед хатою, перш ніж зайти. Я усе думала, як це буде, що скажемо одна одній. А вийшло усе ...ніяк. "Добрий день-добрий день". Уся розмова. Потім розмовляли, як сусідки – про погоду, про свята. Нічого не питала мене, лише зізналася, що дуже хвилюється, що чоловік дізнається. Я запевнила, що нічого нікому не скажу, а якщо виникнуть у когось запитання (я дуже подібна зовні на маму), то Ніна (моя старша сестра) скаже, що я – її кума. Так я стала "кумою" для рідної мами. Ії чоловік бачив "куму", але так ні про що й не здогадався.

Коли я повернулася додому, мені було так гірко… Кума... Краще би я й не бачилася з нею. Я думала, що ми поговоримо щиро, а вийшло, що вона нібито не рада.

Робила Світлана ще декілька спроб нагадати про себе, але – марно. Усе, що у неї є сьогодні – це фотографія мами в юності, яку випросила у сестри, і вперта віра, що її мама НЕ МОЖЕ ЇЇ НЕ ЛЮБИТИ.

– Я не маленька дитина, – каже, – але так хочеться чогось рідного. Як її серце не болить? Мені так гірко, що моя старша сестра – донька, а я – кума. Не маю жодної образи. Усе, чого я хочу – щоби обняла вона мене і сказала: "Доню"...

У селі всі кажуть, щоби я написала на "Ключовий момент". Хтось навіть повідомив про це маминих родичів. Вони одразу зателефонували мені: "Ти що? Ти ж дітей своїх зганьбиш. Ми тобі хату перепишемо".

Я аж розплакалася з відчаю. Невже це соромно – любити свою маму?