Зубами малює картини

Оксанці Попадюк із Виженки, що на Вижниччині, – 19. Вона пише вірші, малює картини, а посміхається так щиро, що хочеться заплакати.

Ця мужня дівчина вже давно звикла: і до співчутливих поглядів, і до того, що ті, хто вперше бачить її , заледве розмовляють, ковтаючи сльози. Бо їй жалість не потрібна: вона розвеселить і розсмішить кого завгодно. Природа помилилася – й тіло вродливої дівчинки покручене й паралізоване. Оксана прикута до ліжка, але називає його троном, себе – королевою. Руки не слухаються її, але ж малювати можна й зубами. "А набирати номер на дискові телефонного апарату можна ногами", – щемливо посміхається вона, й знову хочеться плакати й вірити, що вона переможе. Інакше бути не може.

Оксанка Попадюк народилася у Параски Юріївни, коли тій було за сорок. Пологи були важкими й передчасними, як наслідок, – дівчинка – інвалід дитинства. Діагноз – дитячий церебральний параліч.

– Спочатку ми сподівалися, що дівчинка недоношена, – пригадує жінка, – і з часом усе минеться. А коли їй минуло півроку, рік, і ми побачили, що вона не сидить, не ходить, зрозуміли, що трапилося щось страшне.

Жодного дня я не опускала рук у боротьбі зі страшною недугою. "Ви їй ще ліки даєте?! Та їй вже нічого не допоможе!" – повертала мене до реальності стара лікарка із Чернівців. І справді: напади судом траплялися з дитиною один за одним, а мрія про те, що одного дня вона піде своїми ногами, залишалася лише мрією.

Та треба знати Параску Юріївну. Масажі, гімнастика, трави, лікарі – чого вона тільки не перепробувала за 19 років.

– Я їй ніколи не дозволяла сумувати чи падати духом, – розповідає Параска Юріївна.

"Вставай, ти можеш, ти мусиш"...

– Коли Оксанці було 11 років, вона потрапила до лікарні зі страшними судомами, які не минали два тижні. Додому нас виписали помирати: "Ми зробили усе". Чи могла я змиритися із цим?

Жінка привезла дівчинку додому і сказала їй, що вона ...буде жити. Бо інакше бути не може: наступного дня мати поклала понівечене злою хворобою тіло доньки на тачку і повезла до річки. Біля води жінка перевернула тачку й допомогла дівчинці сповзти до води. Обливання холодною водою було останнім шансом!

– Уявіть собі: листопад, – сміється Оксана, – до річки підвозять на тачці хвору дитину й скидають її у воду. Сусіди були у шоку! "Що ж ви робите, чи ви її топите, а-ну зачекайте", – гукали деякі.

Незабаром усі звикли до нового методу лікування. Неймовірно, але за декілька років здоров’я дівчинки трохи покращилося.

Кажуть, якщо дуже чогось хотіти, воно обов’язково здійсниться: однієї весни на обійсті родини зацвіла незвичайна троянда.

– То так збіглося, – розповідає Параска Юріївна, – але тоді на одній із троянд на подвір’ї зацвіло аж дев’ять квіток. Оксанка вчилася вдома усі шкільні роки, але 1 вересня і 25 травня я її попід руки вела до школи – як могла. Так було і тоді, коли їй виповнилося 12. Ми прийшли до школи, а після лінійки донька вперше пішла своїми ногами! Хвороба відступала.

Хвороба насправді відступила, але для того, щоби незабаром вкласти дівчинку у ліжко знову.

– Напади судом не припинялися, – розповідає мати. – Усе почалося спочатку. Пригадую, коли Оксанці виповнилося 15 років, я накрила стіл, покликала її друзів, аж раптом дивлюся – її зводять судоми. Вколола їй реланіум, а напад не минає. Кінець. Я їй води у рот вливаю, розтираю, але бачу, що втрачаю її. Тоді я піднесла її до себе безтямну і кричу з розпачу: "Оксанко, дивися, який стіл я тобі накрила, гості зараз прийдуть. Тобі ж сьогодні 15, ми стільки років боролися – як здатися сьогодні?" Дивлюся – а донька розплющує очі, посміхається. Ми вистояли.

Шкільні роки Оксанки минули на дивані

– Щодня до мене приходила вчителька, – пригадує Оксана. – Писати, природно, я не могла, а тому диктувала, а вона записувала. Я багато читала, почала писати вірші, але ж не могла записати бодай рядка.

Якось у гості до Оксанки зайшла племінниця, яка вчилася у художній школі. Дівчинка розклала ватман та фарби й почала малювати.

– Я милувалася роботою, й якось вихопився жаль, що ось якби мене слухалися руки, – розповідає Оксана. – Дитина простодушно порадила мені малювати ...зубами. Я посміхнулася, але згодом спробувала. Вдалося!

Відтоді Оксана Попадюк щодня малює: казкових звірят, далекі краї, де не була ніколи й, мабуть, не буде. Мати розкладає перед нею фарби та пензлі, стелить чистенький рушничок, вкладає до рота пензля, і починається титанічна робота. Напружується кожен м’яз, кожна клітинка.

На її малюнках всміхаються усі – бо вона повинна перемогти. Оксанка точно знає, що вона така сама, як усі. Трапилося усе так, як трапилося, але це не привід ремствувати:

– Життя насправді чарівне, – каже вона. – Ми просто не бачимо того, не встигаємо. Кожна людина – художник свого життя, до якого слід додавати замість яскравих кольорів – яскраві події.

У житті цієї мужньої вродливої дівчини – свої яскраві події. Наприклад, коли приходить її найкраща подруга – односельчанка Віра Клим, або коли влітку мати перетягує її рушником й тягне на собі до спеціального щита посеред двору та троянд, на якому вона сидить цілісінький день.

– Бо життя прекрасне, – посміхається вона, нібито знає щось більше за інших. Про тих самих африканських слонів, яких не бачила ніколи, але малює із завидною впертістю. А раптом?



P.S. Свої малюнки, намальовані зубами, Оксанка дарує "усім добрим людям". 32 із них, наприклад, надіслала на день народження Президенту Вікторові Ющенку. "Щоби ваші дітки тішилися", – написала вона у листі.

Ні про що не просила. Навіть словом не обмовилася про те, що якби у неї був комп’ютер, то могла би побачити і зробити більше. Як і про ліки актовіген в ампулах, які потрібні для лікування.

Легенда Оксани Попадюк

Як мене порятував ангел

У мальовничому селі Виженка одна дівчина проживає, а їм’я її – Оксанка. Вона щаслива, бо має прекрасних батьків, вірних справжніх друзів.

Вона їх любить і цінує. А ще вона велика оптимістка. Ліжко, на якому вона проводить більшість свого часу, називає троном, а себе – королевою. Але не треба забувати, що вона звичайна людина. І у звичайних людей бувають важкі хвилини. А тоді приходить на допомогу їй Ангел. Ангел – це людина, яка вміє вислухати і порадити. Я її поважаю і дуже люблю. Нашу з нею дружбу ціную.