Під час "помаранчевої революції" пан Ілля (він же – заступник голови обласного проводу Конгресу Українських Націоналістів) як справжній патріот поїхав до Києва. На Майдані чоловік перебував з першого до останнього дня. І доки він у групі офіцерів запасу забезпечував охорону Майдану, його улюблений пес Черномирдін, який отримав таку екзотичну кличку за білу грудку та чорний писок, загуляв. Коли Ілля Богданюк повернувся з Києва й не побачив свого улюбленця, дуже засмутився.
– Я шукав Черномирдіна усюди селом, – розповів, – але марно. Тоді якоїсь днини поїхав до Чернівців на базар на вулиці Зеленій й придбав собі іншого пса. Хоча "придбав" – це голосно сказано: його пропонувала дівчинка абсолютно безкоштовно, бо його збиралися викинути. Щоправда, я дав 10 гривень – бо інакше не годиться.
Коли приніс пса додому, сусіди радили назвати його Блеком – бо ж увесь чорний. Я не погодився, й назвав Шуфричем.
Мушу сказати, що Шуфрич зовсім інший за вдачею, аніж Черномирдін. Той був більш спокійний, лагідний, а Шуфрич гавкає на всіх без винятку. Може навіть на мене гавчати. Напевно, через те, що я часто у роз’їздах і він сумує. Але апетит у нього гарний, та й їсть усе, що й сам господар. Його улюблені страви – залишки м’яса, проте залюбки смакує "Мівіною".
Він ще зовсім молодий – 5 місяців, а підросте – буду дресирувати, як прикордонного пса. Добрий пес.
Щоправда, за Черномирдіним дуже сумую. Допоможіть знайти. Було би добре, якби Черномирдін повернувся, й зажили б вони удвох у моєму дворі із Шуфричем...
