«Хочу співати не гірше за тата»

Коли дівчинка народилася, тато назвав її саме Марічкою. Донька Назарія Яремчука зараз навчається у восьмому класі четвертої гімназії, ходить до музичної школи і мріє співати на професійній сцені. Вона живе у гарному будинку, на стіні якого висить барельєф батька. Дівчинка не любить самотності, тому, окрім рідних, вдома її зустрічають пес Роккі і кішка Меліса.

У шкільних коридорах стоїть галас. Зараз перерва. Наступний урок у Марічки – музика. Вона весело спілкується із однокласниками, які перед нашим об’єктивом накладають їй ріжки. На прохання заграти щось на клавішних, відгукується згодою. Марічка і справді вже добре володіє музичним інструментом. Мабуть, тому вчителька Наталя Михайлівна легко відпускає її на інтерв’ю.

"Через гастролі часто пропускаю уроки"

– Якщо чесно, то у восьмому класі досить важко навчатися, адже в програмі багато точних наук. Це фізика і хімія, наприклад. Я точно знаю, що вони знадобляться у житті, тому і в цих предметах знаходжу для себе щось цікаве та незвичайне. Звісно, я дуже люблю уроки музики у гімназії, але, крім цього, навчаюся у першій музичній школі та займаюся вокалом з Оксаною Кирилюк. Це для мене важливо, адже я дуже хочу стати гарною співачкою. Щоправда, я точно не знаю, чи буде саме так, як мені мріється.

– Тобі часто доводиться пропускати уроки через гастролі?

– Частенько. Через це мушу наздоганяти пропущене. Але добре, що вчителі ставляться до цього з розумінням і повагою. Досить часто їжджу із концертами до Києва, буваю у Білорусі, Польщі, Італії та інших країнах. Однак у будь-якому разі вдома набагато краще. І тільки моя любов до співу наштовхує на думку, що ці мандрівки дуже корисні.

– Твоя мама підтримує тебе? Як ви спілкуєтеся?

– Зараз мама не вдома, в Італії. Ми спілкуємося телефоном. А влітку я пробула в Італії два місяці і зрозуміла, яка це гарна країна. Мені надзвичайно сподобалося у Венеції та Мілані. Венеція – старовинне місто, там багато цікавих закутків. Скрізь такі чудернацькі споруди, яких не побачиш тут. Я плавала там на гондолах і впевнилися у тому, що це місто – місто натхнення. Коли я повернулася з Венеції, склала багато віршів. Але ми з мамою переконалися, що в Україні набагато краще.

– Чи довго мама буде за кордоном?

– Це мене не стосується, про це знає тільки мама.

– Ти кажеш, що Венеція надихнула тебе на особливий настрій. Наскільки романтичною ти стала тепер?

– Насправді це природно, і зовсім не залежить від віку. У садочку я теж відчувала щось подібне. Але тоді ще не було кохання, це була просто симпатія.

– А зараз у тебе є справжні почуття?

– Є! (Сміється, – ред.) У тій людині мене приваблює цілий набір рис, і я навіть не можу виділити окремі з них.

– З ким із зірок тобі доводилося виступати на одній сцені, і хто сподобався тобі, як особистість?

– За весь час я перетнулася із багатьма відомими виконавцями. Сподобалося спілкуватися із групою "Іграшки", Анжелікою Рудницькою, Світланою Дубініною, Ольгою Крюковою та ще із багатьма. Не можу сказати, що хтось із артистів поганий. У кожного є свої неповторні якості, а про різну манеру виконання годі й казати.

"У братів багато роботи, тому зустрічаємося

не часто"

– Чи вважаєш за конкуренток співаючих дівчат: Аліну Гросу та Ассоль? І яку пісню вибереш у майбутньому – традиційну чи естрадну?

– Я зараз більше схильна до естради. Але не можу сказати, що Аліна та Ассоль – мої конкурентки. З Аліною Гросу я дуже добре знайома. Вона скромна і хороша дівчинка. Ми разом виступали протягом двох тижнів на новорічних ялинках у Києві, і мені подобалося бути в одній компанії із нею. Вважаю, що друзів набагато вигідніше мати, аніж конкурентів.

– Зі старшими братами на гастролях зустрічаєшся?

– На день народження тата вони організовували концерт у Вижниці, і запросили мене також. У Києві теж часто перетинаємося. Утім, рідко випадає нагода посидіти за столом і побалакати. Вони дуже заклопотані. Я бачу, що в них також багатенько роботи.

– До речі, твій тато з Вижниці, а мама виросла на Косівщині. Ти любиш бувати там?

– Дуже! У Косові живе моя рідна сестра, і я регулярно їжджу до неї у гості. Що казати, ці місця для мене рідні.

– Як ти ставишся до розмов, що на сцені і Дмитро, і Назарій, і ти – це відлуння вашого батька? Ти пишаєшся цим?

– Аякже! Мені дуже приємно, бо мій тато – святий. Я шаную і поважаю людей, які пам’ятають про мого батька. І я знаю, що мої брати теж це шанують.

– Ти пам’ятаєш свого тата?

– Чесно кажучи – ні. Коли його не стало, мені було два роки і чотири місяці. Я нічого не пам’ятаю. Про нього я склала уявлення тільки з розповідей мами, моїх братів, фотоплівок та відеозаписів.

– Десять років тому ти навряд чи щось могла відчути. Але зараз тобі стає сумно, коли ти згадуєш тата?

– Звісно ж, я страждаю... Але тата вже не повернеш, і треба радіти, що він залишився у серцях багатьох людей.

– Ти би хотіла, щоби і про тебе так тепло відгукувалися?

– Звичайно. Це було би приємно. Проте такою людиною, як мій тато, бути надзвичайно важко. Усі розповідають, що він був звичайною людиною. У багатьох, коли приходить слава, з’являється зіркова хвороба. А мій тато – виняток. Спробую хоч якось дотягнутися до його рівня.

– Чи є ти душею компанії, як і твій тато?

– Ненавиджу самотність, люблю, щоби завжди хтось був поруч зі мною. Друзі – це невід’ємна частина мого життя.