За жанром п’єсу визначено драматургом як "моновиставу зі стереоефектом". Скільки ж жіночих історій можна розповісти за час театральної дії – одну чи дві? Виявляється, щонайменше, мільйон, як мільйон тих казкових парашутиків, що спускаються на сцену у фіналі з омріяними подарунками для народжених і ненароджених дітей."Цікаво, як з’являється смерть?" – запитує себе героїня, яка для того, щоб отримати півторамільйонний спадок від американської родички, за умовою заповіту, повинна прожити передсмертний день 25-річної єврейської дівчини, страченої під час голокосту. "Щоденник одного дня" (16 жовтня 1941 року), написаний у формі п’єси і прочитаний спадкоємицею, стереофонічно роздвоюється і накладається на життєві долі двох розділених у часі жінок. Переживши сім спогадів разом із авторкою щоденника, запаливши сім символічних свічок у єврейському семисвічнику і пробачаючи сімом знаковим постатям, приходить наша сучасниця до розуміння головної жіночої заповіді – "не убий любов".
– Найтяжчим з усіх гріхів є вбивство любові, – вважає перша з авторів вистави, представниця молодої української драматургії киянка Неда Неждана.
– Талановиту молодь потрібно підтримувати, їй є що показати глядачам, – каже друга авторка, також киянка, режисер Юлія Гасиліна, яка запам’яталася чернівецьким театралам постановкою вишуканої камерної вистави "Жіночі ігри". Там і склався творчий тандем із третью авторкою прем’єри – актрисою Чернівецького муздрамтеатру Валентиною Головко.
– Дуже хочеться грати щось справді цікаве і талановите, – зізнається дебютантка моновистави Валентина Головко. – У нашому театрі я переграла, мабуть, в усіх дитячих виставах і багатьох комедіях. Тому коли мені запропонували п’єсу Неждани, перечитала її, мабуть, разів п’ятдесят. Тут є можливість зіграти не одну роль, а перевтілитися, як мінімум, у шість персонажів. Цей один день із життя дівчини, яка загинула, перевернув душу не тільки моєї героїні, а й мою власну, і мої сльози, які не вдається стримати під час гри, зовсім не театральні.
Цілком щирі сльози можна було побачити й на обличчях глядачів, чого у театрі, завдяки переважно комедійно-казковому репертуару останніх років, давно не спостерігалося. Виявляється, що катарсисне співпереживання, всупереч усталеному переконанню про неможливість зацікавити сучасного глядача серйозними темами, зовсім не зайве. Цю думку підтримує і єдиний чоловік цього жіночого проекту – Віктор Головко. Він – головний менеджер, сценограф, спонсор вистави, а за сумісництвом – чоловік актриси:
– Ми сподіваємося, що вистава "Мільйон парашутиків", прем’єрний показ якої відбувся з аншлагом, зацікавить іще багатьох, як це було з нашим минулим проектом – "Жіночими іграми". За чотири роки ця вистава демонструвалася двадцять разів, і є охочі переглянути її знову.
Виставу "Мільйон парашутиків" можна буде знову побачити після 20 квітня в палаці "Академічний".
