Лілія Горовєц живе у Чернівцях, працює лікарем і пише ...книжки. П’ятнадцять років вона писала "в шухляду", доки родичі та знайомі не наполягли, щоби вона показала фахівцям свій останній твір – трилогію для дітей "Чарівні історії, розказані сером Артуром".
Її фентезі сподобалося, але видати у Чернівцях не взявся ніхто. Тоді жінка переклала декілька розділів англійською й надіслала до американських видавництв. Неймовірно, але в Америці книгу чернівчанки взялися видати: незабаром її читатимуть за океаном.
– Як так виходить, що людина раптом вирішує писати книжки? Живе собі лікар, займається мануальною терапією, і одного дня...
– У мене завжди була потреба писати. 15 років тому писала щоденник, романтичні оповідання. Згодом написала книгу про лікаря, який згубив свою пацієнтку та ще й прийшов потім на її похорон, потім – два детективи. Але усе це я складала до шухляди, бо мені це було нецікаво.
Коли написала трилогію, прочитала знайомим, а вони мені кажуть: "Лілю, це дуже цікаво! Покажи комусь". Я так і зробила.
– У "мами" Гаррі Поттера" Джоани Роулінг книги нібито сходять з конвеєра: щороку виходить нова книжка. А скільки часу ви писали свою трилогію?
– Трилогію я написала за рік. Щодня – 10-20 аркушів. Досить було мені опинитися біля столу, як я одразу писала.
Ця книга – для тих, кому від 7 до 90 років. Вона чудово сприймається, якщо читати вголос. Там дуже динамічний сюжет: усі, хто читав, кажуть, що відірватися неможливо.
– Як виникла ідея друкуватися на Заході?
– Настав час, коли я зрозуміла, що хочу, аби мої книги люди читали й насолоджувалися. Я оббігала майже усі чернівецькі видавництва й зрозуміла, що книгу видати не зможу. За 500 екземплярів у м’якій обкладинці з мене запросили тисячу доларів. Тоді я почала шукати видавництва в Інтернеті. Одне із російських одразу запропонувало мені певну суму, щоби я відмовилася від своїх авторських прав. Я не захотіла цього робити.
Потім я звернулася до американського видавництва. Чому я його вибрала? У списку працівників знайшла свою однофамільницю – Дороту Горовєц. Заповнила анкету, хоча знала, що видавництво – лише для мешканців Америки. Яким було моє здивування, коли отримала листа від представника видавництва Кріса Рені. Він написав, що книгу не читав, але може з будь-якої зробити бестселер, бо дуже талановитий менеджер. Також пожартував, чи у моєї книги є бодай назва.
Я переклала декілька розділів, надіслала – й отримала відповідь: "Книга – чудова!" Була одна умова: я повинна була сплатити суто формальну суму. Гроші – невеликі, як для американців: якщо громадянин США повинен був би сплатити 17 тисяч доларів, то я – усього 700-800 доларів. Грошей у мене не було, й ми домовилися: "Будуть гроші – пишіть". А ось після помаранчевої революції ставлення до мене змінилося: мені написали, що готові на неймовірні знижки, щоби я у них друкувалася. 600 доларів мені дозволили виплатити протягом шести місяців. Три внески я вже зробила.
– Отож книга в Америці вийде наприкінці року?
– Так, але декілька розділів там вже було опубліковано. Коли я написала, що шукаю тут спонсорів та й переклади на англійську недешево коштують, мені запропонували взяти участь в американській програмі "Допомога армії". У листопаді мене надрукували у збірнику для американських солдатів. До речі, американські солдати та й самі американці книги читають.
Як мене повідомили, книга їм так сподобалася, що коли їх відправляли до Іраку з Віргінії, вони писали імена героїв моєї книги на своїх куртках. Навіть два винищувачі умовно назвали "Ван" і "Лея" – на честь моїх героїв.
2-04-2005, 21:54
0
2 434
