Хочеш, не хочеш, а черговий раз доводиться згадувати про терор, тероризм, терористів. Йдеться, звичайно, про серію вибухів у Лондоні. Відразу після цієї трагедії, не змовляючись, британська поліція, світова преса і особисто Дж. Буш оголосили, що це справа рук радикальних ісламістів, ймовірно пов’язаних із "Аль-Каїдою". І не лише тому, що відповідальність за ці теракти взяли на себе відразу кілька як реальних, так і віртуальних ісламістських організацій (кому не хочеться "примазатися" до чужої слави?), а тому, що звинувачувати ісламістів – це цілком у дусі нинішніх світових тенденцій політичної, цинічно кажучи, моди. Все ясно і просто: з одного боку – цивілізований Захід на чолі зі США та їхнім першим союзником Великою Британією, що направляють решту планети на шлях прогресу, процвітання і безкінечного зростання, з іншого – темна середньовічна ісламістська реакція, що цим світлим намаганням перешкоджає. Тому – війна! Але одна справа спостерігати цю сучасну війну, що набула форм переважно терористичних актів, по телевізору, інша – коли вона приходить у твоє рідне місто. Вибухи в Іраку, із середньою періодичністю раз на тиждень та із середньою кількістю жертв двадцять трупів, сприймаються якось не так гостро, як у Лондоні, Мадриді... кажуть, список не закритий. Обуренню "цивілізованого" світу немає меж, хоча ніхто не бажає не те що дошукуватись, а навіть згадувати про причини цієї Четвертої світової (терористичної) війни.
До переліку крилатих фраз, що ввійшли до скарбниці світової афористичної думки, як на мене, незаслужено не ввійшов вигук командира Бойової організації Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) Гершуні після успішного теракту 15 квітня 1902 року на міністра внутрішніх справ Російської імперії Сип’ягіна: "Спочатку було діло!" Цей вислів цілком може служити засадничим гаслом всього політичного тероризму новітньої історії – від убивства народовольцями російського царя Олександра Другого до 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку.
...Ризикуючи отримати звинувачення у блюзнірстві, не можу не провести паралель між вибухами в Лондоні та недавнім мордобоєм у Верховній Раді України. Звичайно, це речі непорівнянні або порівнювані настільки, наскільки даються до порівняння трагедія і комедія, при чому не в театральному, а в реальному сенсі. Але спільним тут є те, що, мовою біблійною, діло сотворенне – воздається. Як Велика Британія зі США та іншими учасниками окупації Іраку (Україна в тому числі), відкривши Пандорину скриньку терору в цій країні, отримали такий самий терор у себе вдома, так і нинішня влада України, запровадивши в попередній опозиційній кармі рукопашний стиль ведення парламентської полеміки, отримала застосування його вже проти себе. І хай, як каже Юрій Костенко, "всі методи, якими ми захищали демократію в Україні у стінах Верховної Ради, опозиція використовує як головну зброю у протидії новій політичній команді", діло від цього не перестає бути ділом.Скоєне один раз з метою цілком високою, шляхетною, народолюбною воно повторюється і задля цілей шкурно-корисливих, вузькопартійних і навіть контрреволюційних. Відоме гасло "Не словом, а ділом!" матеріалізується. У наших паралелях воно втілюється у жорстокі, безкомпромісні, трагічно-комічні бої. І якщо в одному випадку бій іде заради слави (Аллаха), то в іншому – заради "жізні на зємлє". Власній, приватизованій...
