Кузьма забирає мене у центрі Києва. У нього великий сріблястий джип корейського виробництва: "Люблю, щоби машини були великі і комфортні". Лідер "Скрябіна" живе у дачному районі. Неподалік – ліс, довкола – тиша. Водночас із нами приїжджає його дружина Світлана з улюбленою донечкою Баською. Щойно повернулися зі школи. У Світлани, навпаки, – маленька компактна машинка: "До неї у мене була більша, але потім вона зламалася. Я так розчарувалася, що доведеться здавати її у сервісний центр! Андрій дізнався про це і сказав: "Так. Їдемо купувати іншу". Мало того, зумів того ж дня через друзів продати ту, поламану. Ще й за вигідною ціною! Як йому це вдалося – досі не можу збагнути".Заходимо на невелике охайне подвір’я. Володарювання Кузьми – гараж, будинок, майстерня для дружини (вона займається творчою справою) і маленький басейн для Баськи. "Як бачиш, у царських хоромах не живу. Хай хтось тільки скаже, що я нажився на політичній ситуації у країні!" – жартома погрожує Кузьма. Родина Кузьменків саме завершує ремонт, і ми забираємося на другий поверх, де вже сидить Бася і малює щось фломастерами. "Басько, принеси мені диски тих скажених поляків, хочу поділитися "свіжаком" із гостями". Донька розуміє тата і приносить цілу купу дисків. Виявляється, вони їздили відпочивати на гірськолижний курорт до Польщі, і Кузьма за професійною звичкою накупував нової музики. Насолоджуємося польським ганста-репом і співами тамтешнього народного артиста під сучасну музику: "Уявляєш, він уже старий пень, ніхто його у Польщі серйозно не сприймав. Ну, Іво Бобул такий – співати вміє, але молоді це не дуже цікаво. А тут зв’язався з модним колективом і став номером один. У нашому шоу-бізнесі таке майже неможливо". Залишається погодитися і розпочати серйознішу розмову. Привід є: вихід чергового успішного альбому. Називається він "Танго". Основний хіт платівки – "Люди, як кораблі", – народився після помаранчевої революції.
– Кузьмо, під час помаранчевих подій на тебе швидко навісили бірку "ворог народу". Чому саме на тебе?
– Слава Богу, минув уже якийсь час, і я можу тверезо все проаналізувати. Бо тоді це було для мене шоком, я не міг збагнути, чому саме я? Мабуть, потрібно було на комусь "відірватися". На мене накинулися, наче на вовка, хоча з-посеред інших виконавців я не дозволяв собі брехати і жодних гасел, які могли би щось кардинально змінити, не виголошував. Я – артист, і повинен виступати. І в той тур я їхав не з політичною силою, а з фестивалем.
– У запалі народ, який називався твоїми прихильниками, обіцяв повикидати всі альбоми групи у смітник.
– Даю сто відсотків, що такі люди не можуть бути моїми прихильниками. Тому що той, хто справді був фаном "Скрябіна", ним і залишиться. Хіба зможе хтось викинути те, що є частинкою його життя? У мене, навпаки, складається таке враження, що зараз, коли все вляглося, усі зрозуміли – це була така ейфорія. І кількість прихильників "Скрябіна" зростає.
– З помаранчевими артистами спілкувався?
– Аякже! Хіба може політика вплинути на товариські стосунки? Комусь було вигідно посварити нас, але їм це не вдалося. Хто був моїм другом, ним і залишився. Не уявляю, як, наприклад, Сашко Пономарьов відвернеться від мене і ми не будемо спілкуватися, їздити разом на пікніки. А в ті часи я мало з ким розмовляв, сидів біля телевізора і вболівав за свою країну разом з усіма.
– Які у тебе зараз стосунки із колишніми учасниками "Скрябіна"?
– Взагалі не хочу чути про цих людей! Чому Ростик чи Андрій Підлужний не прийшли до мене додому, не поговорили зі мною? Стати героєм "по ящику" кожен може, а сказати щось у вічі – значно важче. Вони ж цього не зробили. Тому навряд чи я хотів би з ними ще коли-небудь зустрітися.
– Розкажи про історію з твоїм мобільним телефоном.
– Хтось вивісив під час революції на Майдані номер мого мобільного і написав щось на кшталт: "Ось це – Кузьма, зрадник". Але знову ж таки, з тієї затії нічого не вийшло. Мені справді почали багато телефонувати, проте більшість тих дзвінків була від різних дівчаток, котрі освідчувалися у коханні чи просто чули голос Кузьми, хихотали і кидали слухавку. Були й люди, які підтримали мене. Я зробив для себе один важливий висновок – ніколи не втручатися у політику. Усе ж таки прикро було чути розмови про те, скільки я заробив на політиці. Загалом я не радив би зазирати до чужих кишень. Кожен повинен робити свою справу і заробляти свої гроші. Є так багато людей, котрі раді одне одного затоптати!
– Пісня "Люди, як кораблі" про це?
– Так. Бо коли порівняти людей із кораблями, які плавають в одному морі, то кожен може потонути за несприятливих обставин. Непомітно до ваших трюмів можуть заповзти щурі і підступно прогризти вам дно. І коли ніхто не залатає ту діру, неодмінно потонете. На такі роздуми мене наштовхнула ситуація, в якій побував я сам.
