Сорок днів тому життя рентген-лаборанта обласної лікарні Світлани О. розбилося навпіл. В одній частині залишилося життя поважної лужанської родини, яка виховувала двох гарних діточок – доньку і сина, а в другій... У другій – лише чорні дні, коли одразу після роботи жінка йде на цвинтар, і у сльозах нахиляється до могили доньки: "Як же так?"
Її 17-річну доньку знайшли вбитою у річці недільного дня 12 червня. Головним підозрюваним у злочині зараз є її 24-річний хлопець. Припускають, що трагедія сталася через нерозділене кохання.
Тіло юнки виявили у річці Совиця, яка тече через Лужани. Пошуки розпочали після того, як хлопець загиблої повідомив міліцію про напад на нього з дівчиною у ніч з 11 на 12 червня, коли вони йшли на дискотеку. Мовляв, під’їхала іномарка з невідомими, які його вдарили, а дівчину посадили в машину та кудись повезли.
Цілу ніч і половину наступного дня юнку шукали. Її знайшли мертвою з дев’ятьма ножовими пораненнями в груди та живіт. Руки у жертви були порізані, тому правоохоронці припустили, що вона намагалася оборонятися. У скоєнні злочину запідозрили самого заявника, бо у версію про напад невідомих не повірили. З’ясувалося, що загибла зустрічалася з ним три роки, але останнім часом їхні стосунки погіршилися через те, що дівчина вирішила покинути хлопця. Тож це і стало ймовірним мотивом скоєння злочину.
Хлопця затримали. Порушили кримінальну справу про навмисне вбивство. Під час відтворення обставин злочину вживались безпрецедентні заходи безпеки. Підозрюваного охороняли за допомогою спецпідрозділу "Беркут", бо остерігалися помсти з боку родичів чи односельців дівчини.
Розслідування кримінальної справи триває і воно повинно встановити, як і через що загинула Оксана.
"Татку, мамо, я повернулася..."
У кімнаті 17-річної Оксанки усе залишилося, як було за життя. На стільці – акуратно складена нічна сорочка, яку вона роздягла у свій останній ранок.
– Щоби ніколи більше не одягнути, – розповідає почорніла від горя мати Світлана. – Ми усе так залишили, як за її життя. Досі серце не може прийняти того, що моєї Оксаночки більше немає. Чоловік каже: "Уявімо, що вона поїхала на заробітки, як інші. Нібито за рік-два двері відчиняться і зайде наша донечка: "Татку, мамо, я повернулася..."
Вона познайомилася зі своїм хлопцем у 14 років. Уже півкласу дівчат ходили на дискотеку, і вона просилася. Я усе не відпускала, нарешті погодилася. На третій раз вона привела хлопця. Ми прийняли його, як рідного. Йду з роботи й думаю, що слід купити три тістечка, бо до нас сьогодні прийде хлопець Оксанки. Ходив до нас додому, дарував троянди.
Зустрічалися три роки, а останні півроку донька каже: "Я його не хочу". Я все допитувалася, а вона: "Не люблю я його, розумієш, мамо!" У них почали виникати суперечки, він плакав, ледь не на колінах перед нею ставав.
Я ж його, як дитину, прийняла у своє серце. Коли він плакав, аж не по собі ставало – хлопець, а плаче. "Оксанко, усе для тебе зроблю, – казав він. – Що я такого зробив, що ти мене не хочеш?"
Я її запитувала, та вся відповідь була: "Не люблю його". Що зробиш? Адже ніхто нікому нічого не винен.
Він телефонував мені на роботу: "Як там Оксана? Мене робота не береться без неї". Я радила йому не приходити певний час.
Казав, що переріже собі вени. Якось вибігають з хати – обидвоє плачуть. Я його розраджувала, казала, що по-різному буває. І як доля твоя – то будете разом.
За три тижні до загибелі купили сукню для випускного
За три тижні до загибелі дівчина з матір’ю пішли на базар – купувати сукню на випускний вечір у школі. Вона довчилася зі своїми однокласниками до дев’ятого класу, а тепер навчалася у фінансово-юридичному інституті. Проте її також запросили на шкільний випускний. Першою побачили рожеву – завдовжки до колін, а нижче – три ряди фантастично гарного фатину. Якби тоді хто сказав, що за декілька тижнів вона лежатиме у ній у труні...
– 12 червня, у неділю, ми повинні були йти на базар за туфлями, – розповідає мати. – А напередодні у двоюрідного брата Оксани був день народження. Запросили і її хлопця. Вона ніби відчувала – не хотіла йти. Він же, навпаки, просив усіх запрошених, щоби їй переказали обов’язково бути.
Як згадують запрошені, на іменинах він сидів біля неї, піклувався, а ось вона сиділа сумна.
Оксанка прийшла о пів на дванадцяту – переодягти блузку. Сказала, що йде на дискотеку. Я ще її запитала, чи вона має гроші, бо вони із хлопцем вирішили залишитися друзями, отож – кожен платить за себе. Сказала, що так. У цей час він прибіг за нею.
Батько ще сказав їй, що це у неї стирчать кишені від піджака. Вона лише віджартувалася: "То мода така, тату". Махнула рукою, посміхнулася. Більше ми її живою не бачили.
Батьки Оксани кажуть, що спали тієї ночі, як звичайно, нічого поганого не відчували. Дискотеки у Лужанах закінчуються близько третьої ночі, отож і не хвилювалися за доньку.
– Потім приїхала машина, і нас запитали "Де ваша Оксана?" – згадує матір загиблої. – Я телефоную на мобільні доньки та хлопця – немає відповіді. Згодом знову приїхали і забрали нас. У машині сидів хлопець. Розповів, що на них напали, а Оксану забрали з собою. Я до нього: "Як ти міг її залишити? Чому до нас одразу не прибіг, а побіг ще додому переодягатися?" Приїхали до річки, де на них напали... А потім з’ясувалося, що усе зовсім по-іншому було.
Оксану шукали усю ніч міліція та півсела. Знайшли наступного дня – неподалік, у річці.
Родичів до ставка не пускали. Лише коли дівчину внесли до автобуса, рідним дозволили підійти.
– І ми побачили її, – згадує рідна сестра матері. – Обличчя було прикрите, я відкинула чорну тканину... Ручки були такі порізані, пальчики... Боронилася наша дитина. Застигла у такій позі, наче механічна лялька. Уся вкрита ранами. У білих шкарпетках... То була вже не наша Оксанка.
Немає ненависті, лише запитання: "За що?!"
З того дня у Світлани одна дорога після роботи – на цвинтар.
– Усе думаю: "Чому?" Почуваю свою провину. Якби не пустила доньку, якби хтось ішов тоді, перешкодив йому. Була б жива...
Під час слідства зустрілися у коридорі з його мамою. "Я також плачу", – лише й сказала нам.
– Вона такою веселою, вродливою була, – розповідає її тітка Наталя. – Називала мене так гарно – мамко-матко. Ніхто мене так не називав більше. Адже я її доглядала з немовляти, доки мати навчалася у медучилищі.
Екстремалкою була. Усі каруселі перепробувала у парку відпочинку – і "Вежу вільного падіння", і "Клоуна". Нічого у світі не боялася, окрім павуків. Коли її привезли мертву, мати з відчаю голосила: "Киньте на неї павука. Можливо, вона налякається і прокинеться?! Бути такого не може, що моєї Ксюші вже немає!!!"
Так любила співати. Прийде було з навчання – й одразу комп’ютер вмикає з караоке. Залишилися три записані пісні з її голосом. Ніби пророчі слова лунають із запису української народної пісні: "Ой коси, коси ви мої... Під білий вельон, під хустку, Більш не піду я за дружку. Під білий вельон з вінцями, Більш не підеш із хлопцями..."
Чого хочуть родичі загиблої? Повірте, почорнілі від горя жінки жодним словом не згадали про те, щоби стратити вбивцю. Лише плакали. Плакали і запитували: "Як же так?".
Вже після загибелі Оксани родичі знайшли на обкладинці її зошита запис: "Через багато років, коли я вже буду стара і крива, сліпа і глуха, сива і зморщена, – відкрию цей зошит і буду вчити-читати економіку підприємств". Мати бережно розгорнула переді мною клаптик паперу: "Не буде вже... За що?!"
