Як вже було не раз сказано, головною запорукою успіху на парламентських виборах для більшості учасників є вдалий вибір і правильна реалізація політичної виборчої технології. Тобто який набір заходів треба вжити за ці три з гаком місяці, аби виборець
а) звернув на тебе увагу;
б) запам’ятав прізвище лідера, партійний (блоковий) бренд, кількох найпомітніших осіб у першій десятці та ексклюзивну "родзинку" в програмі;
в) проголосував би саме за тебе, а не за конкурента чи, Боже збав, за супротивника.
Серед програмових технологічних "родзинок", далеко вже не ексклюзивних, таких, як "газ", "корупція," "нові робочі місця", "Європа", "Росія", недавно з’явилася ще одна – "референдум" називається. Першою була СДПУ(О), яка висунула ініціативу запитати український народ, куди він хоче – в НАТО чи в ЄЕП. Потім знайшлася Українська народна партія (Костенка) і запропонувала опитати населення щодо того, аби зняти недоторканність із депутатів усіх рівнів (ніби не їхній обранець-президент підписав закон про недоторканність у руслі меморандуму з Януковичем). На з’їзді БЮТ його пані лідерка запевнила виборців, що за їхньої влади всі найважливіші питання життя країни розв’язуватимуться шляхом референдумів. А нещодавно з’явилася інформація, що Народна партія виступила за те, аби в Києві всі міські питання розглядалися на референдумах. За цією логікою можна очікувати на подібні ініціативи і від інших фаворитів виборчих перегонів: Партія регіонів, наприклад, може запропонувати референдум щодо державності російської мови, НСНУ – щодо ціни на російський газ, СПУ – щодо отоварення землі, а КПУ – щодо невизнання Голодомору і УПА...
На перший погляд хід безпрограшний, бо що може бути ще вищим виявом демократії, ніж референдум? Адже за те чи інше рішення голосує весь народ! В деяких країнах давньої демократії, наприклад, у Швейцарії, так воно і є, але на загал референдум – палиця з двома кінцями, і в багатьох випадках не те, що віддаляє суспільство від демократії, а загалом служить інструментом узурпації влади і легітимним, про людське око, шляхом встановлення авторитарного чи тоталітарного режиму.
Великий полководець, а за сучасними нормами гаазького правосуддя військовий злочинець Наполеон Бонапарт на своєму шляху до посідання самодержавної імператорської влади провів три референдуми: щодо нової конституції Франції, конкордату з Ватиканом і признання його довічним консулом. Через півстоліття його небіж Наполеон Третій теж шляхом референдуму перетворив Французьку республіку в імперію на чолі із собою як імператором. Великий фюрер німецького народу Адольф Гітлер, злочинець, визнаний Нюрнберзьким трибуналом, в процесі утвердження своєї, нічим не обмеженої влади над Німеччиною, теж не цурався референдумів, останній з яких із 90-відсотковою підтримкою надав йому надзвичайні повноваження як фюреру і райхсканцлеру. Уже за нашої пам’яті референдум у Російській Федерації дозволив Б. Єльцину якось виправдати розстріл з танкових гармат федерального парламенту. Успішно практикує референдуми в своєму заповіднику "народної демократії" білоруський президент Лукашенка, а ось його екс-колезі Кучмі не вдалося. Референдум у 2000 році він провів, а результатами скористатися не сподобився – касетний скандал завадив. Треба визнати, що якби не той трагічний ланцюжок подій – зникнення
Г. Гонгадзе – касетний скандал – акції "Україна без Кучми", ми тепер би жили в зовсім іншій країні. Можливо, навіть із перманентними референдумами. Зате без тих ще слабеньких виявів свободи слова, демократії, правозахисту, які ми з великими зусиллями відвойовуємо у влади. Без референдумів.
