Минулого тижня в Україні відбулися три, без перебільшення європейського масштабу, події: саміт Україна – Євросоюз, форум Спільноти Демократичного вибору та форум Збігнева Бжезинського. Всі три події можна було би вважати успішними (ЄС надав Україні статус країни з ринковою економікою, СДВ зробила натяк щодо України як регіонального лідера, а З. Бжезинський визнав, що "Україна має значно вищу політичну культуру, ніж Росія"), якби усе це було верхньою межею досягнень нашої країни і не висіли би над Україною мовчазним докором втрачені можливості. Адже все могло бути зовсім інакше. Тут є нагода вдатися до так званої альтернативної історії, у якій автор цих рядків має сякий-такий досвід. Отже, що було би, якби?..
Якби напочатку незалежності в 1991 році Бог не обділив Україну мудрим вольовим прозірливим лідером та фаховою малокорисливою патріотичною елітою з державницьким мисленням, то розбудова держави відбувалася би лише на забезпеченні національних інтересів України. Вашингтон не диктував би економічну, Москва – гуманітарну, а обоє вкупі – зовнішню і внутрішню політику України. Миролюбна, неагресивна, позаблокова Україна на всяк випадок зберегла би статус ядерної держави, водночас не цураючись миротворчих місій у різноманітних "гарячих точках", що її оточують, – від Карабаху до Косова, від Абхазії до Придністров’я і т.д. У соціальній політиці панувала би ідеологія солідаризму, яка не допускає виникнення ні позахмарно багатих, ні принизливо бідних, тобто олігарх поділився би з бомжем, чиновник підтримав би пенсіонера... (якщо додати, що бандити сиділи би в тюрмах, то щось подібне, здається, ми чули в передвиборчих обіцянках нинішнього президента). У гуманітарній політиці проводилася би послідовна лінія звільнення від культурного колоніалізму і всебічної підтримки національної культури; українські мова, книжка, музика, засоби масової інформації, кіно зайняли би домінуючі місця, що належать їм по праву (до речі, після проголошення незалежності та референдуму збентежені еліти Сходу і Півдня вже готові були українізуватися, але коли побачили, що "генеральна лінія" нової влади цього не вимагає, то плюнули на цю марудну справу). Під гаслом: "Москва – нам не мати, Вашингтон – не батько, Брюсель – не кум, а Страсбург – не двоюрідний дядько!" Україна здобула би правдиву незалежність і стала би справжнім, а не удаваним регіональним лідером. В орбіту її впливу потрапили би (з міркувань забезпечення власних національних інтересів) Азербайджан, Грузія, Молдова, Македонія, Словаччина, "долукашенківська" Білорусь, Литва, до України прислухалися би Польща, Румунія, Угорщина, Туреччина, країни Балкан і Балтії. Таким чином на сході Європи утворилась би не "ліберальна" за Чубайсом, а нормальна демократична добровільна Імперія трьох морів (Каспійського, Чорного, Балтійського) з центром у Києві, яка б на рівних конкурувала з Євросоюзом, Росією та США.
Усього цього, як відомо, в реальній історії не сталося. Причина – лише людський чинник, йдеться не про народ, на який часом люблять нарікати політики (народ, як засвідчив минулорічний Майдан, соціально, політично, морально зрілий), а про тих самих політиків, владців, зверхників, вождів, тобто істеблішмент, аби не вживати всує термін "еліта". Вони як були на поч. 90-х рр., так і залишилися не готовими ні фахово, ні світоглядно, ні морально до великих звершень. Навіть геостратегічне мислення нашого, визнаного в світі президента не простягається далі забезпечення проходження у Верховну Раду блоку свого імені. Тому наразі доводиться говорити не про імперію, а радше про певним чином колонію трьох морів.
