Минуло якихось два тижні, а ми живемо вже в іншій країні. Коли починаєш розмірковувати про те, якою вона буде – кращою, гіршою, взагалі ніякою, на думку спадає лише проспіване запитання Юрієм Шевчуком: "Что же будет с родиной и с нами?" Та, як відомо, популярний співак запитував це в осені й, очевидно, сподівався на відповідь. А хто її може дати – ту саму відповідь – наразі стосовно України?! Питання так само риторичне.
З впевненістю можна сказати лише одне: ті, що самі себе називають "елітою", виявилися не вартими тих, кого вони називають "народом". Простіше кажучи, особи, які взяли на себе роль вождів, безвідповідально розтринькують енергетичний дар Майдану, згенерований спільними зусиллями Вищих Сил і тих, кого Ющенко називає "маленькими українцями" (час, до речі, показує, хто з нас маленький).
Письменник Пауло Коельо, який у свої попсові романи вмонтовує чимало вікової мудрості, з цього приводу висловився так: "Кожне знехтуване благословення стає прокляттям". Якби минулого року на Майдані хтось уголос сказав, що не мине й року, як помаранчеві вожді будуть вести між собою "полеміку" у форматі баби Параски і баби Палажки, його би дружно звинуватили у накликанні на Україну страшного прокляття. І якщо би не затоптали, то висловили би всемайданну зневагу і всенаметну ганьбу. А він – хай малий, а пророк!
Деякі сучасні політичні мислителі, з числа найнетерплячіших, розпочинають порівнювати нинішню суспільно-політичну ситуацію з двома трагічними (а були інші?) сторінками української історії: так званою Руїною ХVІІ ст., коли після блискучих перемог української зброї над арміями Речі Посполитої та Московського царства Україна впала в затяжні міжусобні чвари, що призвели до тієї самої Руїни, та українською національною революцією 1917-20 років, яка зазнала поразки через те саме, серед іншого – когутяче суперництво між Петлюрою і Винниченком.
Ніхто не сумнівається – як колишня, так і теперішня влада усе, що робить, – це для нас – громадян, підданих, виборців, хто як себе бачить. Але тоді, коли низка криз від м’ясної і бензинової до цукрової і зернової (прогнозованої) – таки справді для нас, тобто для наших народних шкур, то нинішнє взаємне обляпування компроматом, хоча і нам адресоване, проте не надто нам потрібне. Хіба як замінник остогидлих російських телесеріалів. Але для НИХ, для тих, хто уособлює собою владу і політику України, – це звична, буденна, навіть насущна справа, зумовлена обраним фахом. Хто на що вчився, як мовиться.
Мабуть, дехто з немолодих уже людей пам’ятає ті благословенні часи п’ятнадцятирічної давності, коли політика означала протистояння ідеологій, пам’ятаєте, з одного боку – праведні націонал-демократи, а з іншого – комуняки погані. Тепер же, коли у незворотну ворожнечу заходять вчорашні поплічники, це виглядає як бої без правил, або локальна громадянська війна в межах одного окремо взятого політикуму. Отже, війна, браття і сестри, яку пропонують нам влада і політика, як завжди, не запитавши нас, потрібна вона (війна) нам чи ні. Хоча з іншого боку ЇХ теж можна зрозуміти, бо війна, як учив теоретик цієї справи пруський генерал Карл фон Клаузевіц, – це продовження політики, лише іншими засобами.
