Коли, як не тепер, у розпал сезону відпусток, можна спокійно поговорити про працю, про право на неї, дароване Конституцією, та про реалізацію цього права, що гарантується кожної виборчої кампанії. У тому, що праця – це для людини прокляття, майже збігаються і християнська, і марксистська точки зору: за Біблією, першого чоловіка Адама Господь покарав працею за первородний гріх, ("в поті лиця твого їстимеш хліб твій"), а за "Капіталом", праця – вічна природна необхідність (щоправда, за комунізму праця мала перетворитися на "основне джерело творчої наснаги і насолоди", але не склалося).
За нинішнього світового порядку категорію праці можна позиціонувати відразу в чотирьох категоріях: праця як протилежність вільному часові (ясно і просто), праця як те, що не hobby (вклеювання марок у альбом чи збирання пивних кришечок...), праця як те саме прокляття і вічна необхідність (коли вона є) і праця як найзаповітніша мрія (коли її немає). Вважається, що для нинішньої України найактуальнішою є остання позиція. Нібито в нас дуже високе безробіття і країною ходять натовпи худих голодних неголених робітників, згідних на будь-яку роботу. Статистика трохи поправляє цю картину – за даними міністерства праці, на 47-мільйонну Україну зареєстровано понад 800 тисяч безробітних (для порівняння, у Німеччині на 80 мільйонів населення – 10% офіційних безробітних). Дійсність же взагалі змушує змінювати сам підхід до феномену українського безробіття. Не знаю, як у східних землях, але в наших краях останнім часом дуже непросто знайти доброго робітника для нехитрої роботи за непогану поденну плату і харчі, увечері з горілкою. На це скаржаться як індивідуальні забудовники, так і посідачі дрібного бізнесу. Не те, щоби не було безробітних, такі є, але за "ці гроші" робити не бажають. Той, хто робити бажав за "будь-які гроші", давно вже знайшов собі працю якщо не тут, то там (якщо не в Чернівцях чи Києві, то в Москві чи Мілані). Тобто вимальовується така соціальна картина: безробіття в Україні є, але безробітних, що шукають працю, ніби й нема. Це не український парадокс, це явище глобальне, у будь-якому суспільстві завжди є 2% населення, які не будуть працювати за жодних умов. Цифра українських офіційних безробітних приблизно відповідає тим 2%. Але проблема в Україні є, теж у руслі світових тенденцій, радше – білого християнського світу. Це – демографічна криза. Від’ємний приріст населення, старіння, звуження працездатного сегменту, усе це може призвести до гострого дефіциту робочої сили. Євросоюз і США цей дефіцит намагаються ліквідовувати шляхом залучення трудової еміграції з решти світу – Азії, Африки, ...України. Сама ж Україна, як завжди, пішла іншим шляхом. На помаранчевій хвилі Президент Ющенко та віце-прем’єр Рибачук кинули заклик до молодих фахівців, що працюють у країнах Заходу: "Повертайтеся додому, друзі, ваші знання і зусилля потрібні Україні!" Політолог О.Сушко знає таких молодих людей, що відгукнулися на ті заклики. Відгукнулися, надіслали резюме, відповіді не отримали, залишилися на Заході.
Такий підхід вселяє оптимізм щодо створення обіцяних Віктором Ющенком п’яти мільйонів робочих місць. Створять, лише хто їх займе!?
З історії ми знаємо, що в час загострення соціальних криз люди виходили на вулиці з гаслами "Роботи!" та "Хліба!". В Україні, схоже, наступний соціальний вибух обмежиться лише гаслом "Хліба!".
