Нещодавно на обох традиційних геополітичних векторах України – західному і східному – відбулися два сплески демократії. З відповідними особливостями, притаманними тим та іншим цивілізаційним звичаям.
На Заході, де розвиток демократії часом випереджає людські можливості, на прикладі Федеративної Республіки Німеччини відбулася демонстрація надчутливої, можна сказати, доведеної до абсурду, уваги політичної влади до порухів суспільної думки. Правляча соціал-демократична партія вловила невдоволення її політикою більшості населення, і її висуванець, канцлер Г. Шредер, публічно вишмагав сам себе, як гоголівська унтер-офіцерська вдова: попросив федеральний парламент висловити своєму уряду недовіру. Що німецькі народні обранці охоче й зробили. Далі – нові вибори і, очевидно, зміна державної влади.
На Сході, де демократія зазвичай підпорядковується якійсь вищій ідеї, втіленій в ідеології, релігії, волі монарха тощо, на прикладі Ісламської Республіки Іран світові продемонстровано синтез теократії і популізму, вбраних у шати
формальної демократії. Це теж відгонить абсурдом, бо ж зрозуміло, що реальна влада у цій країні зосереджена в руках духовного лідера Ірану аятоли Хаменеї, і жодні вибори поки що не здатні цю владу похитнути. Президентом Ірану, нагадаємо, обрано Махмуда Ахмадінеджада, полум’яного учасника революції 1979 року (кажуть, що він був серед молодих радикалів, які захопили тоді посольство США в Тегерані) та самовідданого "друга народу" (обіцяє змусити багатих поділитися з бідними). До демократії західного зразка новий президент ставиться зі зворушливою відвертістю: "Ми робили революцію не для того, щоби будувати демократію".
Якби Україна (влада, політика і люди також) хотіла вчитися на чужих вчинках, то взяла би для себе гарні уроки з німецького та іранського прикладів.
Від німецьких товаришів здалося би взяти буквальне розуміння терміну "демократія" (влада народу) та цілком серйозне ставлення до демократичних процедур. З останніми, як бачимо, в Україні не склалося. Варто лише згадати історію (незавершену, до речі) з конституційною реформою, як вона голосувалася – і руками, і пакетами, і як певні кола нової влади намагаються дати їй задній хід. Про те, що високі українські урядовці не читають на ніч Конституцію України, наразі не будемо – кожен має право читати, що собі хоче.
В іранських друзів не завадило би повчитися, як жити з похмільним постреволюційним синдромом. Радше, як його долати з найменшими втратами. Бо 26 років, що минули після ісламської революції, це не 6 місяців після революції помаранчевої. Досвід є. Що зрештою сталося в Ірані? Як і кожну революцію, ісламську там підготували духовні лідери-вожді, здійснили молоді фанатичні радикали, а після її перемоги сформувався новий правлячий клас. З часом вожді повмирали, керівна верства розбагатіла, роз’їлася і скорумпувалася, а постарілі вже радикали, нічого не отримавши від нової держави, були висунуті на узбіччя. І ось на останніх виборах Ахмадінеджад, який представляв цих ображених революціонерів, котрі зберегли вірність ідеям ісламізму та соціальної справедливості, переміг задоволеного собою і життям Рафсанджані – висуванця мільйонерів у чалмах – класу багатіїв, що сформувався після ісламської революції 1979 року.
Повторимо, 26 років – це не 6 місяців, але час на початку ХХІ ст. – ущільнений, спресований, стиснутий, тобто лине набагато швидше…
