Глиниця (саме так – з одним "н") – одне з найпоетичніших і найромантичніших сіл Буковини: здається, кожен кут, кожне урочище тут дихають легендами. Існує переказ, за яким турки, захопивши цей край, побудували на горі замок, куди звозили награбоване добро і де постійно влаштовували бенкети. Тоді у Глиниці жила дуже вродлива дівчина Флора (Флоріка), яка зналася на травах і нібито вміла розмовляти з деревами та квітами. Прагнучи звільнити рідне село від чужинців, вона приготувала чудодійний і приємний на смак напій, після якого турки мали заснути навіки. Однак коли Флора принесла напій увечері до замку, ватажок запідозрив щось лихе і звелів схопити її. Щоби не датися ворогам, дівчина попросила Бога, щоби фортеця разом із зайдами і пограбованим провалилася крізь землю. Так і сталося: вранці усі побачили, що на горі немає й сліду чужинців, а сама гора вкрилася грабами, на які перетворилися турки. Біля підніжжя гори забило нове джерело з холодною і прозорою, як сльоза дівчини, водою.Ця легенда свого часу зацікавила археологів, і вони спробували здійснити тут розкопки, але сама природа не бажала відкривати свої таємниці: знялася сильна буря, і науковці ні з чим повернулися додому.
Історичний факт: на початку ХІХ століття тутешній пан Флондор переселив з Карпат у це припрутське село декілька циганських родин – обдарованих музикантів. Вони осіли на куті, який назвали за прізвищем їхнього ватажка
Фундоя. Смагляві парубки одружувалися з гордими глиницькими білявками, і пішов від цих шлюбів потік неперевершених музикантів-віртуозів. Вислів: "У нього на весіллі грали глиницькі музиканти", – був для буковинських
газдів найгоноровішою похвалою.
І тут починається інша легенда, а може, напівлегенда. Оповідають, що у Глиниці жила вродлива і неприступна дівчина. Ніхто не смів навіть торкнутися її стану. Але вона любила. Ніхто нічого не бачив і не знав, але одного дня вона народила сина, якого назвала Алеко. Вдень і вночі чатувала біля колиски молода мати, благаючи у потойбічних сил щасливої долі для свого дитяти. Несамовито гарцювала довкола, витинаючи на скрипках і цимбалах. Та цього неньці було замало, і вона поїхала в Карпати до мудрого ворожбита Тататута (Тарадуда). Вона простягала йому дорогі сережки та намисто і просила, щоби Алеко мав честь поміж людьми. Не взяв нічого чарівник, бо за гроші честь не купиш. Лише звелів жінці скинути писану хустку з голови і довго над нею чаклував. Потім сказав: "Йди здорова додому. Усе буде так, як ти хочеш".
І став Алеко Цурцуман знаменитим скрипалем. Найзаможніші магнати вважали за честь, коли він грав на балах, його мало не рвали на частини власники найгоноровіших чернівецьких ресторанів, його грою захоплювався сам Ференц Ліст. Коли Алеко помер, за домовиною йшли оркестри у десять рядів, а людей було на декілька кілометрів.
Наступником його слави став талановитий Додко Керстенюк. Він зачаровував своєю грою румунського короля Карла. Але стихією Додка були сільські весілля, які він перетворював на незабутні дійства. У Керстенюка починав свій творчий шлях заслужений працівник культури України шипинчанин Ілля Міський – колишній керівник оркестрової групи Національного Буковинського ансамблю пісні і танцю.
І сьогодні глиницькі музиканти, якими раніше керував заслужений працівник культури України Юрій Блищук, а нині Микола Вівчарюк, залишаються чи не найпопулярнішим оркестровим колективом Буковини.
