Восьмеро буковинських туристів потрапили 13 березня під лавину у Рахівському районі Закарпаття. Врятуватися вдалося лише трьом. П’ятеро туристів загинули, четверо з них працювали на Вадул-Сіретській митниці, грали у футбольному клубі. Вони щойно повернулися з чемпіонату та, взявши вихідні, вирішили відпочити в горах.
Дмитро Сидоряк – один із трьох туристів, яким вдалося врятуватися. Саме він першим зміг самостійно вибратися з-під снігу і голіруч відкопав Анатолія Балана. Згодом вони відкопали Віктора Гуменюка і Олега Костіва. Олег вже був мертвий.
Нічого геройського Дмитро Сидоряк у своєму вчинкові не бачить.
"Мені одне шкода – що не зміг допомогти тим хлопцям…", – каже він.
Зараз Дмитро перебуває на лікуванні у кардіологічному диспансері. Його лікар Анна Олійник каже, що він відпрошувався декілька разів з лікарні – на похорон своїх товаришів. "Зараз він у задовільному стані, обстежується, лікується. Сподіваємося, що наступного тижня піде додому", – розповіла вона.
Відкопувався з-під снігу майже годину
– Нічого особливого я не робив. Зробив те, що мав би зробити кожен.
Трапилася біда, нас накрило. Сніговий зсув, – каже Дмитро Сидоряк.
– Кажуть, що ви йшли у місця, де сходять лавини. Ви знали про це?
– Ні, ми заблукали. Почалася така заметіль, що за метр-півтора нічого не було видно. Ми почали з того підйомника йти до траси. Вирішили, що якщо погода зіпсувалася, слід спускатися донизу і їхати додому. На третю годину ми замовили машину.
Якось непомітно нас занесло в інший бік. Коли туман розсіявся і ми з’їхали декілька схилів, побачили буковий ліс. Хтось крикнув: "Зупиніться, бо ми не туди вийшли". На Драгобраті ж ліс хвойний, а тут був буковий. Ми почали радитися, що робити. Хтось запропонував йти вниз по річці. Я також підтримав цю ідею. Ми ж гір не знали, я взагалі вдруге у житті там був. Усі до телефонів, а зв’язку немає, і така хуртовина почалася. Вітер, холод. Слід було зв’язатися з базою, і ми піднялися на певну висоту, сподіваючись, що там буде зв’язок. Лижі зняли і дерлися догори без них. Спробували подзвонити, але зв’язку не було. Тут тріснула гора, і за п’ять секунд нас усіх засипало снігом.
Мені, напевно, Бог так дав, що я перевернувся вгору обличчям і злетів. Мало що пам’ятаю, але коли отямився, то палиця від лижі була так розташована, що дала мені доступ повітря. Така маленька дірочка була. І права рука була дещо вільна. Я нею протягом години викопувався. Сніг був такий, як бетон. Ні рухів, нічого не міг зробити. Правою рукою відкопувався. Чув звуки, як кричали під снігом. Хвилин десять я чув крики, а відкопувався протягом години – від 45 до 55 хвилин. Коли я звільнив другу руку, почав інтенсивніше відкопуватися. Вийшов на поверхню і почав копати руками. Відкопав Анатолія Балана. Він був при свідомості, але дихати вже майже не мав чим. Я його привів до тями. Його дуже трусило.
– Страшно було?
– Ні. У мене була одна думка: рятувати хлопців.
Якби мені було страшно, якби я розгубився, то у нас шансів вижити ні у кого не було. Я це зрозумів вже після того.
– Коли ви почали копати, хлопці ще кричали?
– Ні. Я кричав, думав, може, хто озветься – тиша у відповідь. Площа велика, і я не міг зорієнтуватися, де кого шукати.
Я відкопав Толика і побачив чорний чобіт з боку зсуву. Ми побігли туди і почали розкопувати. Розкопали Олега Костіва, але він був уже мертвий. Його грудна клітка була дуже пошкоджена. Коли я хотів розкопати йому руку, то наткнувся на голову Віктора Гуменюка. Він був непритомний, синій. Ми почали його розкопувати, розтирати – і він почав дихати. Копали руками. Коли розкопали його по груди, він отямився.
Далі була на трьох одна пара лиж, які викинуло на поверхню. Ми сказали Толику: "Кріпися. Йди по річці, куди вода йде – вона доведе до людей. Не зупиняйся, скільки маєш сили, йди". Він пішов, а ми залишилися далі копати. Я поламав палицю від лиж, які знайшов. Палицею протикав сніг наскрізь, бо мав надію, що ми ще когось знайдемо. Потім знайшли ще одні лижі, поламані палиці. Більше не могли нікого відкопати. Побачили, що замерзаємо. Почало сутеніти. Ми ще копали дві з половиною чи три години. Знайшли п’ять лиж і три палиці.
Ми побачили, що не в змозі щось зробити, і, щоби не замерзнути, я сказав Вікторові, що слід рятуватися. Якщо ми вже повернулися з того світу, то слід йти вниз.
Ми поклали палицю у тому місці, де знайшли Олега. Стали на лижі і пішли донизу. Йшли 12 годин без зупинок темними горами і хуртовиною. Потім побачили хатинку-зимівлю, де зупиняються лісники. Там були дрова, ми затопили піч. Знайшли шматок сала, макарони. Закип’ятили воду, додали цукру, щоби підтримати організм глюкозою, адже ми не їли і не пили дуже довго.
Рушили далі. Ми йшли слідами Анатолія, щоби не загубити його, бо хвилювалися за нього.
"Мені одного шкода – що не зміг допомогти хлопцям…"
– Де ви вийшли?
– У селі Косівська Поляна нас знайшли. Прийшли до села десь після обіду. Толик добрався до людей, і вони вже знали, що ми йдемо у цьому напрямку. Ми надіслали повідомлення, де ми.
З’явився зв’язок. Там була одна жінка, яка дала нам їсти, води і сказала, що наш колега пішов вранці десь о 9-й годині.
Під’їхали рятівники, надали нам допомогу. Протерли пальці спиртом, бо я трохи відморозив їх.
Найважче почалося, коли ми поїхали на Драгобрат. Почали з’їжджатися рідні, близькі. Ми повернулися туди, щоби показати рятівникам те місце. Нам спеціалісти казали, що ми пройшли повз декілька лавин висячих, але ми не бачили – була хуртовина. Не у той бік пішли.
Далі – лікарня. Не було жодних "швидких", нам їх не потрібно було. Просто ми були дуже стомлені. Більше – морально, ніж фізично. Потім було п’ять похоронів. Я був на них...
– Проблеми із серцем з’явилися через пережите?
– Від пережитого серце почало турбувати. Я би ще тисячу кілометрів йшов, щоби ті хлопці були живі…
– Ви врятували життя двом товаришам…
– Виходить так, але, вважаю, кожен би так зробив. Ми працювали разом багато років, сім’ями дружили. Це була наша компанія, наші друзі, близькі люди. Завжди допомагали один одному.
– Кому першому із рідних повідомили, що живі?
– Дружині зателефонував з Косівської Поляни. Сказав, що зі мною усе добре, не переживай. У мене дві доньки. Моя сім’я не знала, що з нами, майже добу. Дружина потім розповіла, що у неї весь цей час було у душі передчуття, що я живий.
– Передчуття, що може статися щось погане, були перед поїздкою?
– Ні у кого не було. Потім вже розповідали, що сни якісь снилися. А ми не відчували. Усе було так гарно. Ми поїхали на відпочинок.
– Чи змінилося ваше ставлення до життя після пережитого?
– У мене ставлення яким було, таким і залишилося. Звичайно, щось зміниться. Мені одного шкода – що не зміг допомогти хлопцям. Не дав мені Бог тих сил, щоби я зміг врятувати усіх.
– Що найважче для вас у майбутньому?
– Повернуся на роботу. Слід перегорнути цю сторінку. Жити далі. Згадувати хлопців. Я поїду туди, покладемо хрести. Думаю, що зберу усіх – і влітку поїдемо.
Говорити про пережите чоловік
не може
Анатолія Балана, якого Дмитро Сидоряк відкопав першим, ми розшукали удома – у селі Кам’янка Глибоцького району. Стояв біля будинку у спортивному костюмі, курив. Та говорити про пережите чоловік не може.
– Я про це говорити не можу… – лише й сказав він.
Заблукати у горах легко – Cемеро з цих хлопців вже раніше бували на Драгобраті, – розповідає начальник прес-служби УМНС Закарпатської області Ярослав Баб’як. – На Драгобраті десь зо 30 готелів та пансіонатів, тож власник "Шовкової Косиці" був з ними раніше трохи знайомий, хоча жили буковинці не в нього. Вони поселилися у цьому пансіонаті у неділю, 12 березня. Власник пансіонату потім пояснював, що хлопці були дуже чемні, мирні. Більшість з них – спортсмени. Він потім розповідав, що 13 березня попереджав хлопців про те, що не варто йти в гори. Ще з першого березня було оголошено лавинонебезпеку, яка триває й досі. Потеплішало, і щодня фіксуємо сходження лавин. Тож зараз у горах дуже небезпечно.
Помилкою цих хлопців було те, що вони зійшли з траси. Вона позначена і перевірена, там під лавину не потрапиш. А довкола багато лавинонебезпечних ділянок. Буковинські туристи саме і потрапили на таку ділянку. Гора, де це сталося, – це підніжжя гори Близнівці. Вони вважали, що піднімаються на Драгобрат, але з іншого боку, а насправді це була зовсім інша гора. Та, на яку сходили туристи, поросла лісом, між яким був "язик" – просіка. Цією просікою вони й пішли. Взагалі, не рекомендується йти "ключем", один за одним. Краще рухатися по одному. Коли лавина пішла просікою, вона накрила їх всіх. Якщо б ішли по одному, то більшість би вціліла.
У тому, що вони заблукали, відійшовши від траси, немає нічого дивного. Там 5-6 разів за день змінюється погода. Іноді гори цілковито зливаються зі снігом, і зорієнтуватися дуже нелегко.
Є десять правил поводження на схилах гір, яким користуються у всьому світі. Одне з них – не відходити від траси. У нас випадок групової загибелі людей під лавиною востаннє був 1959 року. Як свідчить досвід, у 50% випадків, якщо людина провела під снігом довше, ніж 30 хвилин, вона гине. Наскільки я знаю, ці туристи загинули від механічної асфіксії внаслідок здавлювання снігом.
