На озері, що на вулиці Нововінницькій, з дороги не видно жодного рибалки. Лише підійшовши ближче, бачимо трьох рибалок, що сидять вздовж берега. "Тут, біля дамби, не так дує, як посередині озера, – каже один з рибалок – Павло. – Ми сьогодні просто для розваги вийшли на озеро. Нині не буде казкової зимової риболовлі, як буває за відлиги. Але це не має значення – ми з братом Валерієм з дитинства обожнюємо рибалити. Вже сорок років".Павло, стоячи навколішки, схилився над лункою. Поруч на кризі час від часу підстрибують декілька маленьких окунців. У руці чоловік тримає невеличкий клубочок, з якого звисає тоненька волосінь.
– Ви самі робили цю вудочку? – цікавимося.
– Так. Ця вудочка зі мною вже майже 25 років – шматок пінопласту, алюмінієва котушка з волосінню, мормишка у вигляді мурахи і гачок.
– Можна спробувати, не боїтеся, що рибу розлякаю?
– На здоров’я, я не забобонний. Тримайте вудочку за ручку, опустіть кивочок ближче до води і повільно, плавно – по сантиметру – піднімайте її догори. Легше, плавніше, не так високо, знову опустіть, стежте за кивочком, як потягне – значить упіймалася рибка, треба відразу підсікати. Давайте, тягніть! Ну, ось, прогавили.
Сонце сховалося, подув вітер і замело снігом. Руки, ноги заніміли: "Ви не стомилися?" – запитую, пританцьовуючи і розминаючи ноги. "Ні, від риболовлі я ніколи не втомлююся, – каже
Павло, стоячи навколішки. – Навіть коли у тріскучі морози провалювався під воду. Це у мене регулярно виходить – раз на два роки взимку опиняюся у воді. Гріли гуртом: хто фуфайку, хто чоботи дасть. І хоч би чхнув, жодного разу навіть нежитю не було".
– Мабуть, грієтеся не лише чаєм?
– Ну, звісно. На компанію беремо пляшечку, закуску, варимо уху. Це ж відпочинок, – Павло рукою витяг шматки льоду, які щойно утворилися на воді. "Вам не холодно в руки?" – запитую і ховаю руки у рукави.
– Анітрішечки. Ось дивіться, – чоловік занурив обидві руки у воду. – Я так роблю, коли руки замерзають, а через мить вони вже горять – справді, з його рук підіймається пара. – Ходімо шукати нове місце, звідси риба відійшла.
Доки ми відволікали Павла, його брат Валерій вже наловив з десяток окунців. Намагаємося тихенько підійти до рибалки.
– Не бійтеся тупотіти, хижа риба не боїться шуму. Зараз йде лише дрібний окунь, буде на уху та котикові, – каже Валерій. – Хоча тут є й велика риба. Зараз не сезон. А ось при першому і останньому льоді риба йде кілограмами. Тоді рибалити дуже небезпечно. Пригадую, якось загинуло шестеро людей за одну таку риболовлю.
Валерій плавно піднімає вудочку, опускає, знову піднімає, волосінь чіпляється за лід і зісковзує вниз.
– Я ніколи не шкодую за рибою, яка зірвалася. Отже, це не моя риба. А моя... – Валерій швидко потягнув вудку догори, взяв волосінь у руки, ще мить і витягнув її з води – на гачку
борсався дев’ятисантиметровий окунець. На досі спокійному серйозному обличчі рибалки з’явилася посмішка. – А моя рибка завжди впіймається.
