– На чернівецьких вулицях виконую мелодії на блок-флейті, – розповідає вуличний музикант Альона ПОДОЛЯК. – Взагалі я закінчувала консерваторію по класу акордеону. А в Чернівцях просто гостюю. У мене тут живе близька подруга. Ми з нею свого часу навчалися у Львівській консерваторії. До Чернівців доводилося приїжджати ще студенткою. Чернівці мені ще тоді запам’яталися своєю компактністю, гарне старе місто. А сама я з Херсона."Мій викладач кидав
у капелюх гроші"
– Як давно ти граєш для перехожих?
– Вже сім років. Все почалося з того, що коли я вступила до консерваторії, не хотіла брати гроші у батьків. Викручувалася. А якось потрапила до Криму, в мене тоді була із собою дудочка. Там було так добре, що зовсім не хотілося повертатися, але закінчилися гроші. Що ж було робити? Взяла до рук дудку, знаючи всього чотири мелодії по два рядки, й не знаючи аплікатури: однією ногою стояла на бордюрі, тримала аплікатуру, другою – листок з мелодіями. Так і навчилася грати. Тоді люди, мабуть, сині були. Ці чотири мелодії звучали з годину. Пізніше, коли на другому курсі консерваторії приїхала до Львова, подумала – чому б не грати у Львові, якщо так не вистачає грошей? На той час я підробляла, як могла. Займатися потрібно було шість-вісім годин на день, влаштовуватися на роботу просто не було часу. Почала грати на музичному інструменті, до того ж неподалік від консерваторії в центрі Львова.
Люди реагували по-різному – одні обурювалися, іншим подобалося. Пригадую, мій викладач тоді кидав у мій капелюх гроші – спочатку по 10-20 гривень, а потім і по гривні – його це розважало. Вони ж не розуміли, чому звучить біля консерваторії музика. Я ж на ті гроші жила – платила за гуртожиток, харчувалася й купувала одяг. За великим рахунком, зможу прожити й на дві гривні на день. Музика для мене – насамперед задоволення, а гроші – то другорядне.
– Чи шукала ти постійну роботу після консерваторії?
– Запрошували, але я дуже
люблю свободу та подорожі, тож зараз хочу ще поїздити світом. Я вже відвідала чимало міст України, з них найбільше запам’яталися Луцьк, Ужгород, Київ, Львів, Харків. Люблю подорожувати. Щоправда, мама хвилюється, коли я вирушаю за кордон сама, та ще й автостопом. Та мені вдалося об’їздити вже Східну Польщу, Литву, була в Калінінграді. До цих країн легше потрапити.
За кордоном мені, щоправда, доводилося спілкуватися за допомогою жестів. Я ж, окрім російської, більше не знаю жодної мови. А російську навіть у Литві молодь вже не знає. То там поспілкуватися могла лише зі старцями.
Знаю, колись доведеться шукати постійну роботу, але не зараз. Доки молода, хочу подорожувати. З часом, може, працюватиму у музичній школі.
"У Херсоні просять "Мурку",
а в Чернівцях – молдавські мотиви"
– Як люди реагують на вуличну музику?
– Найкраще сприймають мою творчість у Чернівцях. Чимало людей просто не розуміють, чому я граю. Час від часу чую репліки: "Дивися: добре одягнена сидить і гроші просить". Насправді, я нічого не прошу, музика мені поліпшує настрій. Грошей особливо не потрібно – жити є де і їсти є що, це свого роду розвага. Я намагаюся ніколи не грати більше години, бо можу заважати людям. Може, комусь не дуже хочеться чути дудку довго під своїм вікном. Просто мені приємно трохи покращити своєю музикою настрій людям, котрі заклопотані повертаються з роботи до своїх домівок.
– Яку музику граєш на вулиці?
– Граю багато старовинної музики невідомих авторів, класику. Також фольклор – український, ірландський, французький тощо. На вулиці мій репертуар розрахований на півтори години. Особисто мені найбільше подобається старовинна музика невідомих авторів XV-XVI століть.
– Чи просять перехожі зіграти на замовлення якусь мелодію?
– Щодня. Замовляють мотиви, залежно від регіонів – у Херсоні, Миколаєві просять "Мурку" зіграти, а у Чернівцях переважно замовляють молдавські мотиви. У мене для кожного міста завжди є свій репертуар – і коломийки, й українські народні. Коли я була у Литві, просили мелодії зі старих радянських фільмів – "Службовий роман", "Мій ласкавий і ніжний звір". Все залежить від контингенту людей.
– Хто зазвичай кидає до капелюха гроші?
– Пам’ятаю, якось стояла у Львові – падав сніг, так гарно, бруківка мокра, ліхтарі, а в мене не було навіть капелюха. Грала під
балконом. Тоді, на диво, заробила більше, ніж завжди. Як правило, кидають гроші бідні, звичайні трудящі люди. Багаті, якщо й кинуть п’ять копійок, то з таким обличчям, ніби то сто доларів. Та найбільше приємно, що трапляються люди, котрі можуть стояти поруч зі мною й годинами слухати, як я граю.
– Які цікаві історії у тебе пов’язані з флейтою?
– Не забуду, як у Львові підійшла пара, за віком було їм десь близько п’ятдесяти. Жінка маленька, а чоловік кремезний, товстий. Підійшли, замовили зіграти "Самотнього пастуха" Маріконе. Коли я почала грати, вони танцювали під цю мелодію. Потім кинули мені п’ятдесят гривень і кажуть: "Ви просто собі не уявляєте, що ми пригадали". Багато всього трапляється, й практично щодня хтось насварить, хтось похвалить, а часом просто не зрозуміють.
Якось стояла під балконом, йшов сильний дощ. Стара жінка з великими сумками зупинилася поблизу мене, довго стояла під дощем і слухала мою музику, а потім сказала, що ніяк не може піти. А у Чернівцях багато людей навіть підходять до мене зі слізьми й дякують. Приємно для таких людей грати. Це більша нагорода, ніж гроші. Вулична гра вже стала для мене наркотиком. Коли не виходить пограти, відчуваю, що цього дня мені чогось не вистачає.
