Днями відсвяткувала столітній ювілей чернівчанка Олена Панаща. З цією знаменною датою Олену Тимофіївну привітали родичі, міський голова Микола Федорук, який був вражений жвавістю бабусі. Вона й нині полюбляє поратися на кухні, читати книжки, допомагає по господарству доньці Надії Іванівні. За сто років жінка пережила чимало: репресії рідних, голодомор, війну, післявоєнну відбудову, а працювала весь вік у колгоспі. Народила і виховала п’ятьох дітей, виняньчила шестеро онуків. Нині тішиться вісьмома правнуками. А ще Олена Тимофіївна дуже любить співати, навіть найяскравіші моменти свого життя оповідала співом.– Народилася я 2 квітня 1906 року у Варшаві, – розповідає Олена Тимофіївна. – Добре дитинство у мене було, гарно жила наша сім’я. 1914 року, коли усіх православних евакуйовували з Варшави, опинилися ми у Полтавській області, бо батько був звідти родом. Там оселилися, там і заміж вийшла. Добре пам’ятаю, як ми приїхали у село, нас там дуже добре приймали. "Гарнат приїхав, несіть йому хто що може", – казали люди селом. Гарнатенко чи Гарнат – це вуличне наше прізвище. Крім свого, батьківського прізвища, усі люди мали й вуличні, отак один одного і звали.
Перше кохання виявилося єдиним
– Чи змінилися люди, порівняно з тими, які жили на початку минулого століття?
– Різні люди траплялися мені у житті. Багато знала я й добрих людей, зі всіма намагалася знаходити спільну мову. Здається, за радянської влади люди були добріші, кращі, ніж раніше. Не хочу вихвалятися, але начальство мене завжди любило. Де я тільки не працювала, у кого що не попрошу, завжди мені давали, допомагали. Але мені дуже боляче через те, що проробила весь вік, усе складала копійку до копійки, продала усе майно, три ощадні книжки мала, а всі гроші пропали. Оцим та влада мені усі печінки з’їла.
– Розкажіть про ваше перше кохання.
– Коли ми приїхали у своє село – Рашовку, дали нам хату саме навпроти помешкання двох братів Грицька та Івана. Обоє вони почали до мене залицятися, але Іван дужче. Грицько мені здався трохи дивним за розмовою, а Іван гарний, добрий був, роботящий, тому й одружилися ми з Іваном. Потім забрали його як куркуля на заслання – батько його був купцем. Я їздила за ним, і мені допомогли добрі люди його повернути. Жили добре, дітей ростили. А коли він помер, траплялися чоловіки, та більше не виходила заміж, бо дітей вчила, на ноги ставила. Отак і був мій Іван єдиним коханням у житті.
Сховану картоплю
їла вся округа
– Як ваша сім’я пережила голодні роки?
– Вибирала я картоплю. А на вулиці був сарай недобудований, то я й закопала там картоплю, щоби посадити її згодом. Тоді я й гадки не мала, що голод буде, ніхто не знав. А коли забирали у людей запаси з домівок, дворів, оцю схованку не знайшли. Я робила котлети з картоплі і людям, сусідам продавала. Ця картопля і врятувала нашу округу. Ми вижили, але страшно було, коли йде людина вулицею та й упаде від голоду.
– До війни нас, дітей, уже було троє, – розповідає Надія Іванівна, донька Олени Тимофіївни. – Ми все по господарству робили, були привчені до роботи змалку. Окрім того, що державі здавали молоко, городину, м’ясо, мали й самі щось їсти. Мама любила куховарити, завжди смачно готувала. Навіть у голодні роки мама вигадувала різні страви з одного і того ж. Часто мама давала до школи якийсь пиріжок. Пригадую, у школі, доки іде урок, з кишень мого пальта діти пиріжки розбирали – голодні були.
– Що ви найбільше любите їсти, пити?
– Я не горда, усе буду їсти, що дадуть. Але найдужче люблю шоколад. Чай, какао люблю пити, щось солодке. Іноді вино домашнє з винограду чи смородини до сніданку.
– У чому ваш секрет довголіття?
– У русі, у роботі. Увесь вік тяжко працювала у колгоспі, косила, снопи складала, не так як інші лише норму – 120 трудоднів, а бралася до всякої роботи. Та й п’ятьох дітей виходила. Чисто було і у хаті, і на подвір’ї. Загалом таланило мені у житті – що не задумаю, усе зроблю. Сама хату побудувала, гроші збирала. Наскладаю срібних монет, закладу за пояс і йду 45 кілометрів пішки до Миргорода, а там потягом. Страшно було, усяке могло статися. А звідти привозила різний добрий товар.
– Мама і дотепер непосидюща, усе щось робити береться, – каже Надія Іванівна. – Ось і тепер – пригріло сонце, а вона вже йде до вікна і каже: "Ось там на грядці треба зайве повищипувати і там бур’ян повисмикувати". Попрати, заштопати, прибрати, книжку почитати чи гречку перебрати – до усього береться. Навіть сама на дільницю ходила голосувати і минулого, і цього року.
