Про цю страшну пригоду, напевно, повідомив ледь не кожен ЗМІ влітку минулого року: під час сходження на Говерлу з нагоди річниці Декларації про Державний суверенітет України, в якому брав участь Президент Віктор Ющенко, помер 43-річний топорівський вчитель Петро Назаревич. На очах у своїх донечок 43-річний чоловік раптом присів: "Щось так важко йти..." Чомусь зупинилося серце у здорового чоловіка саме тоді, коли він, який довгі роки мріяв про незалежну Україну, щасливий зателефонував на мобілку дружині: "Я – на вершині!" Чому саме цього дня – 16 липня – тридцять один рік тому доля вже забрала у його дружини найдорожче – маму? Цього дружина Петра Людмила не знає. Вона просто вчиться жити без нього.
"Петро казав,
що бомба двічі в одну воронку не падає"
– Це страшний, безглуздий збіг обставин, – розповідає Людмила Назаревич. – Цього ж дня восьмирічною дівчинкою я втратила маму. Вони з батьком саме закінчили ремонт у новій хаті, мама вимила підлогу, підійшла до торшера і увімкнула його мокрими руками.
За два роки помер татко – він не міг без неї жити.
Нас із сестрою виховала бабуся. Ми з вчительської родини, тому і я вивчилася на вчительку. Прийшла на роботу у 18 років після педучилища. Того ж дня прийшов на роботу і Петро – після закінчення Тернопільського педінституту. Коли у мене з’явився Петро і бабуся з ним познайомилася, вона лише сказала: "Тепер я можу помирати, бо маю на кого тебе залишити…"
Петро завжди казав Людмилі, що бомба двічі в одну воронку не падає. Що якщо щось погане чи страшне трапилося – подібного вже не буде. Наводив приклад, що під час війни солдати ховалися в ями від бомб.
– Нашій родині довелося пережити дуже страшні дні, – пригадує Людмила. – Народився син-первісток – ми не могли натішитися. Дитина жодного разу нічим не хворіла, аж якось підвищилася температура, відвезли до лікарні і …до ранку хлопчика, якому не виповнилося і року, не стало. Лікарі сказали, що у нього була дуже складна форма грипу. Я думала, що ніколи не переживу цього. Якби хто бачив, як Петро підтримував мене у ті страшні дні – доглядав, як маленьку дитину. Він лагодив машину і одночасно тримав мене за руку, не відпускав: "Людо, у нас ще будуть діти, все буде добре…"
Згодом у родині Назаревичів народилася донечка, за рік – ще одна.
– Найважче у житті перебули, і коли все налагодилося, – не стало Петра...
"Я два місяці жила
на пігулках"
– Якби хто знав, яким Петро був патріотом, – розповідає Людмила. – У 1990 році люди вийшли вранці 1 травня на демонстрацію, а все село – у синьо-жовтих прапорцях. Для того часу то був шок. Колишній директор школи зі страху примусив замалювати ті прапорці оліфою. Усі не замалювали – досі подекуди селом видніється напівзатерта фарба. Виявляється, мій Петро із сільським головою Віктором Федоровичем всю ніч ті прапорці малювали на стовпах.
Тому він з таким натхненням підтримав помаранчеву революцію. Для нього було так важливо, що він підніметься на Говерлу, що поряд йтиме Ющенко…
Він пішов разом із двома доньками. Старша пішла швидше і навіть отримала автограф Ющенка, а чоловік з молодшою йшов слідом. Коли дісталися вершини, він мені зателефонував: "Ми на вершині, Людо". За хвилину Петро присів: "Щось так важко стало йти, доню…". На допомогу кинулися лікарі Ющенка, але було пізно. Зупинилося серце.
Мені досі у голові не вкладається, що подібне могло трапитися зі здоровою людиною. Він ніколи не хворів, не визнавав жодних лікарів. Обтирався снігом, коли підвищувалася температура.
Щоправда, за декілька днів до трагедії скаржився на те, що йому не вистачає час від часу повітря. Я ще сказала, що це, можливо, проблеми із серцем. Чоловік лише посміхнувся: "Я пробіг зараз двічі під горб без проблем – яке ж то серце?".
Людмила телефонувала на мобілку чоловіка до самого вечора: зі слухавки линув байдужий голос автомата про те, що "немає зв’язку". Згодом у село прийшла страшна звістка.
– Того дня на Говерлі була жахлива гроза, одного чоловіка вбило, – продовжує Людмила. – Коли дівчата повернулися – вони були білі як полотно від переляку: "Мамо, ми залишилися живі", – лише вимовили вони.
– Напередодні 1 вересня до нас прийшли представники регіональної приймальні Президента – дізнатися, чи нічого не потрібно. Удома була донька – відповіла, що все у нас є. Вона горда, ще й здивувалася: "Що це вони, мамо?"
А днями до нашого дому принесли комп’ютер – сказали, що від Ющенка. Привезли його Микола Ткач, Микола Катеринчук, Валерій Чинуш та наш сільський голова. Ви собі не уявляєте, як нас розчулило, що про нас пам’ятають. Ми навіть подякувати не встигли, бо гості поспішали.
Сім’я Назаревичів, яка стала меншою на одного, поволі повертається до життя. Вчаться посміхатися, розмовляти, жити без чоловіка, тата…
– 1 січня мені виповнилося 40, – каже Людмила. – Петро так мріяв про цей ювілей, бо тоді ж випадала річниця, як ми вперше разом зустріли Новий рік.
Натомість ми з дітьми пішли на цвинтар, прикрасили ялинку.
Досі не можу отямитися. Я два місяці жила на таблетках. Найважче у школі, де ми разом працювали. Часом пройде хтось у сорочці з коротким рукавом, як завше одягався Петро, і серце зупиняється: "Його більше немає". У березні Петрові виповнилося би 44…
