Шість років тому Галина Швець прийшла до лікарні провідати хвору сестру. Лікар сказав їй, що слід купити систему, і коли вона прямувала до аптеки, у коридорі почула якийсь писк. "Нібито хтось придавив собача", – пригадує вона. Коли роздивилася – побачила у пакеті підкинутого закривавленого хлопчика. Наступного дня вона прийшла до лікарів з проханням усиновити знайдену дитину.
Спочатку лікар навіть не впустив
до відділення
– Я одразу віднесла немовля до лікарів, – пригадує жінка. – Серце тоді наповнили спогади. Це здається неймовірним, але саме у цій лікарні десять років тому у мене помер синочок, якому був усього 21 день. Такий збіг обставин.
Наступного дня я прийшла до лікарні провідати знайденого хлопчика. Лікар сказав, що я йому "ніхто", і не впустив до відділення патології.
Галина каже, що коли вперше побачила дитину, одразу зрозуміла, що буде боротися за неї. Тоді їй здалося, що знайдений хлопчик дуже схожий на її сина, якого втратила багато років тому. Два місяці жінка ходила інстанціями, добиваючись усиновлення дитини. До суду дитина перебувала в лікарні, хлопчика навіть не віддали до будинку дитини.
Щоби вилікувати дитину, залізла
у борги
– І ось нарешті настав той день, – розповідає Галина, – коли опікунська рада назвала мене мамою. Згодом з’ясувалося, що крихітка хвора, але ця дитина у серці була моєю.
Лікарі казали різне: що одна ніжка у дитини коротша за іншу на 10 сантиметрів, що треба робити операцію... Я поїхала з дитиною до Києва, залізла у борги, щоби вилікувати її. Шість разів ми їздили до ортопедичної клініки.
Якось вкрай знесилена Галина поверталась з Києва потягом і познайомилася з монашкою. Та порадила їй поїхати до лікаря-костоправа до Теребовлі.
– Я дуже плакала і хвилювалася, – пригадує Галина Іванівна, – бо нам уже призначили операцію на 7 квітня. Операція на хребті була складною, до того ж коштувала недешево. А синові було два з половиною роки, він не ходив і не говорив, на хребті виросла гуля. Монашка дала адресу і дуже просила, щоби ми не погоджувалися на операцію.
Рідний син дуже полюбив свого братика
– Ми поїхали на операцію. Не одразу, але нас прийняли. Синочка забинтували від шиї до ніг, наклали тверду шенелеву основу. Спочатку – на вісім місяців, потім – на шість, згодом – на 21 день. Пережити цей час було непросто нам обом, але витерпіли. Коли ж зняли пов’язку – лікар сказав, що хлопчик буде ходити. Моєму щастю не було меж!
Батьки Галини Іванівни були проти цієї дитини, казали, що вона не розуміє, що робить. Навіть із сестрою посварились.
У Галини Іванівни є старший син Олександр, якому на той час було 12 років. Він дуже полюбив свого братика. До речі, його першим словом було "Саша".
– Я віддала цій дитині всю себе, – ділиться Галина Іванівна, – і якби сьогодні на телепередачу "Ключовий момент" прийшов хтось і сказав, що це їхній син, то не віддала би нікому. Для мене обоє синів – однаково найрідніші, але меншого люблю більше, бо вклала в нього свою душу. Він до трьох років не ходив, був таким безпорадним…
Мати пишається і старшим сином, який добре вчився в школі, закінчив технікум з відзнакою і зараз служить в армії.
А молодший син вчиться нині у спецшколі. Веселий, жвавий, грається з дітьми, завжди усміхнений. А ім’я у нього яке! Віктор – переможець.
