Співак Тарас Петриненко розповідає про своє приватне і публічне життя

Про маму і дитинство

– Мама (видатна українська оперна співачка Діана Петриненко – ред.) посіяла у мені творчі гени. Мама і бабуся часто співали українських народних пісень, я їх із задоволенням слухав і підспівував. Пам’ятаю, коли йшов до школи, ми з мамою перед директором і завучем разом заспівали українських пісень, і вчителі були приємно здивовані, що хлопчик так співає. Ще у дитинстві з’ясувалося, що я маю абсолютний слух, маю всі ті компоненти, які дають право бути професійним музикантом. Я захоплювався і народною музикою, і класичною, а потім мене з пантелику збили "бітли", і це отой компонент, який змусив мене робити те, що я роблю зараз.

Про сім’ю і Тетяну

– Моєму синові Мар’янові Петриненку вже 30 років. Його професія пов’язана з юриспруденцією. Співаком, мабуть, не став тому, що з дитинства на нього тиснув авторитет бабусі і батька. Але, можливо, це й на краще. Я би не дуже хотів, щоби син займався тим, чим займаюсь я, бо це важка дорога, і якщо нею вже пішов – вороття немає.

А щодо Тетяни Горобець, то нехай дуже цікаві люди думають собі що хочуть про наші стосунки. Скажу лише одне: ми з нею разом співаємо вже 20 років.

Про шоу-бізнес

– Я не належу до шоу-бізнесу. Це все-таки бізнес, а я думаю про творчість. Були продюсери, від яких я отримував пропозиції, але вони вимагали співати по-їхньому. Та я сказав, що буду співати те, що вважаю за потрібне.

Шоу-бізнес, як на мене, це дещо вороже, воно робить людей тупішими. А я хочу, щоби з концерту люди йшли кращими, ніж прийшли. Шоу-бізнес – це лекала, які стандартно заповнюються, і все працює. Там немає місця, і не лише для моїх пісень, а й загалом для чогось вищого, ніж модна попса. Займатися нею – це нижче моєї гідності.

У мене немає сайту, нічого такого не робив. Хоча, думаю, до цього дійде. Але я не хочу дружити з Інтернетом, не хочу близько до себе підпускати комп’ютер. Навіть хочу викинути свій телевізор, бо не можу витримати те, що на мене впливає з ефіру.

Про шанувальників і кар’єру

– Я – камерний артист. Мене цікавить безпосередній контакт із людьми, коли я відчуваю їх, а вони відчувають мене. І ті люди, хай їх і не дуже багато, але вони прийшли саме на мене, а не просто на якусь розвагу.

Я отримую задоволення, коли бачу, що потрібний людям і чогось вартий. Якось йду вулицею, підбігає до мене хлопець і каже: "Ви Тарас Петриненко? Спасібо, пока ви єсть, ми нє сдохнєм".

Не думаю, що кар’єра – це найголовніше у житті. Людина для чогось народжується, і, мабуть, не лише для того, щоби мати маєтки, рахунки у банках, їздити з охороною. Я керую сам машиною, ходжу спокійно вулицями, це моя країна, я її дуже люблю з дитинства. Мені пропонували залишитися у США, розпочати там кар’єру, але мені це не потрібно.

Про політику

– Я не політик, а просто патріот. Мене навіть немає у жодних партійних списках.

А щодо співаків, які зараз балотуються до Верховної Ради, я не думаю, що вони йдуть спеціально у політику. Можливо, для них це якийсь додатковий статус. Не думаю, що їх приваблюють лише гроші, хоча, з іншого боку, день побув у парламенті – і маєш пристойну пенсію.
Коли минулого року мене попросили виступити на інавгурації президента із піснею "Україна", це справді була для мене честь. І той знаменитий кадр, коли президент робить "о’кей" – це він показував мені з Тетяною. До речі, багато хто цю пісню відкрив вдруге, підходили і дякували за неї.

Про мрії, що не збулися

– Якби я не став артистом, мабуть, був би водієм. Дуже люблю водити машину. Вперше сів за кермо у сім років на автомобіль ГАЗ-76Б… А якби не водієм, то бакенником. На Дніпрі колись були бакени, такі своєрідні маленькі маячки, і їх щовечора потрібно було запалювати. Бакенники жили у хатинці на березі річки, і мені такий стиль життя у дитинстві дуже подобався.