«Прощавай, рідна земле!»: сьогодні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій

Як за любов до України їх депортувати до Сибіру, про пережите у радянських концтаборах – спогади трьох репресованих чернівчан, двоє із яких – Дмитро Костельний та Ірина Войцеховська – вже відійшли у вічність.

Багатолітній голова Чернівецького міського товариства політв’язнів та репресованих Дмитро Костельний 11 років провів на спецпоселенні в Сибіру.

Про це йдеться у публікації "МБ", пише molbuk.ua



Ці сторінки свого життя чоловік називав мученицькими. Вони почалися 21 жовтня 1947 року, коли його з мамою заарештували енкаведисти.



"Дали дві години на збори"

– Я родом із Львівщини. Навесні 1943-го мене запросили взяти участь у районному зборі юнацтва ОУН. Відтоді я став українським націоналістом. Мій брат пішов у підпілля УПА, але його впіймали восени 1944 року, – пригадував чоловік. – Нас із мамою забрали вночі 1947-го. Дали дві години на збори. Ми завантажили на підводу збіжжя, картоплю, подушки, перину, пилу, сокири. Тоді з нашого села забрали ще шість родин. Жінки плакали. Коли їхали біля нашої хати, я кричав: "Прощавай, рідне село, рідна земле!" Солдати закривали мені рота. Нас повезли на залізничну станцію до Жидачева і посадили у вагони. Було дуже холодно. Для туалету прорубали діру в підлозі. Щоб купити дітям молоко на станціях, через решітку спускали на мотузці пляшку з прив’язаними грошима. Спали на мішках зі своїми пожитками. У багатьох не було ні теплого одягу, ні теплого взуття. На 17-ий день страхітливої подорожі нам сказали, що ми приїхали на місце. Так почалося наше життя в Сибіру, де морози були до 40-50 градусів. Я працював вальцювальником гуми на шинному заводі. Якось мене притиснуло між валами. Дивом залишився живим.

– Спочатку ми жили в землянці, а потім нас розселили у бараки. Багато переселенців повмирало від застуди та голоду, – не стримував хвилювання чоловік. – Посилки від рідних з України ми не могли отримувати, бо не мали паспортів. Пізніше нам видали довідки зі штампом "Разрешено проживание только в пределах г. Омска". Двічі на місяць всі ходили у спецкомендатуру відмічатися. Щодня до нас навідувався так званий "пастух" із НКВД. Якось він застав хлопців та дівчат, які колядували. Відтоді нам заборонили співати, вішати на стіну образки, носити хрестики. Я почав писати звернення до Верховного Суду та прокуратури про звільнення моєї родини зі спецпоселення. І ось у січні 1957 року мене, маму та брата, який пізніше теж приїхав до нас, викликали до комендатури. Нам вручили довідки про те, що рішенням Верховного Суду ми звільнені зі спецпоселення з поверненням конфіскованого майна. Після багатьох років розлуки ми нарешті змогли повернутися додому. Коли я під’їжджав до села і побачив церкву на горі, то від радості аж дух перехопило. Помолився і подякував Богові, що допоміг нам пережити це лихоліття. Хоча реабілітували нас із мамою аж у 1968 році.

"Отримала номер "Д2 – 42"

Ірина Войцеховська (дівоче прізвище Зарицька) народилася на Івано-Франківщині. Уже з 15 років юна гімназистка почала співпрацювати з Організацією Українських Націоналістів, склала присягу на вірність Україні, отримавши псевдо "Зірка".



У ніч з 17 на 18 квітня 1949 року, саме на Вербну неділю, Ірину арештували. Вона так і не закінчила 10 класів. Виявилося, що її зрадила найкраща подруга. Слідство тривало три місяці. Тендітну школярку били, кидали в підвал до пацюків. Її засудили на 25 років радянських концтаборів і п’ять років позбавлення прав.

Сибір, 106 колонія в Тайшеті. Ірина працювала на лісоповалі, потім на будівництві залізничної дороги. Носила важкі шпали на плечах, які були стерті до крові. А ще дуже кусала комашня.

"Коли мама працювала на лісоповалі в Тайшеті, їхня дівоча бригада пиляла ліс, потім ті дрова вантажили на сани і кіньми перевозили на станцію, – розповіла донька Галина Бойко. – Дорогою треба було переправлятися через річку. Поки була зима, то переїжджали по замерзлій кризі кіньми. Коли ж навесні крига скресла, маму та її товаришку загнали по пояс у крижану воду і змусили руками переправляти на протилежний берег зрубані дерева. Може, тому в неї після того ноги дуже сильно боліли, так що вона ходити не могла, і з нирками були проблеми. Отак, коней пожаліли, а молодих дівчат ні…"

У 1951 році Ірину перевезли на Далекий Схід, а потім на Колиму. У Магадані всім поміняли прізвища на табірні номери. Ірина отримала номер "Д2–42".
Працювала на різних важких роботах: кам’яний кар’єр, цегельний завод, будівництво…

Звільнили Ірину Войцеховську з табору 12 квітня 1956 року. Їй видали паспорт, і вона змогла влаштуватися на роботу. Згодом познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Їм не було куди повертатися, отож змушені були жити в Магадані до 1978 року. Там народилися дві донечки – Марія та Галина.
До Чернівців сім'я приїхала у 1979-му.

"Я втратила все – здоров’я, дім, рідних. Працювала з такими ж молодими дівчатами на кар’єрі, шила мішечки для збагаченого урану. Чи не щодня у тих нелюдських умовах хтось гинув… Про зламані долі мільйонів неможливо забути, цей жах не викреслити з пам’яті", – казала Ірина Франківна.

Засудили за вірш і марку

93-літня Орися Теляєва була засуджена воєнним трибуналом МВС Чернівецької області на 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на п’ять років. Народилася на Путильщині. Студенткою стала членом ОУН.



– У вересні 1945 року я вступила до Чернівецького університету на французьке відділення філологічного факультету. На момент арешту була на третьому курсі. На той час уже відбувалися страшні речі. Патріотично свідомі студенти зникали, а в наказі значилося: "Відрахувати за прогули".

Арештовували кого просто в аудиторії, кого вдома. Мене забрали з дому вночі 3 січня 1948 року, – пригадувала пані Орися. – Знайшли мій блокнот з віршами, де були рядки, що Москва відступить і Україна буде квітнути. До справи також долучили марку із зображенням Гітлера з колекції мого дідуся. Слідство тривало чотири місяці. Допити відбувалися і у в’язниці на вулиці Шевченка, і в управлінні НКВД, що знаходилося на вулиці Кобилянської (зараз там краєзнавчий музей). Про свою участь в ОУН я не зізнавалася. Засудили нас 13 чоловік. Хлопцям і одній дівчині дали по 25 років, а нам і з подругою Зіною – по 10. Я запитала на суді: чому, коли українець любить Україну, – це злочин? Ніхто мені відповіді так і не дав…

Дівчина захворіла на малярію і потрапила в табір, куди звозили безнадійних ув’язнених помирати.

"Це була справжня долина смерті, де щодня закопували 50-60 померлих, – зітхає жінка. – За повстанські колядки мене з дівчатами вислали на роботи в кар’єр. Вантажили валуни у вагони. Було настільки важко, що я перебувала на межі самогубства. Потім перевели на перевезення щебеню. О п’ятій підйом, від бараку до роботи три кілометри. Під конвеєрною стрічкою стоїть вагонетка. Коли вона наповнюється – треба відтягнути метрів за 30, розгойдати і висипати. Повернутися, швидко закидати ту купу щебеню, яка насипалася за цей час з конвеєра, – і все повторити. Я була схожа на скелет, обтягнутий шкірою. У 1954-му мене відправили в інший табір на сільськогосподарські роботи. Копали силосні ями, робили силос, працювали на сінокосі… Уже звідти звільнилася. Відсиділа без двох місяців 8 років. У 58-му мені видали довідку про реабілітацію, привітали з цим. Я спитала: "Що ж ви мене вітаєте? Знищили мою молодість, мою кар’єру…"

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram