Письменник і художник Лесь Подерв’янський приїхав на фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ другого вересня – на спільний творчий вечір з Олегом Скрипкою "Гуманісти". Вечір відбувся в одному з нічних клубів. Про витрачені 80-100 гривень не пошкодував ніхто – сміялися, пританцьовували, підспівували.

Зал був заповнений – і молодими, і тими, кому за 30 (переважно місцеві чиновники не найвищих рангів, підприємці й правоохоронці), які, як з’ясувалося, знають п’єси Подерв’янського напам’ять. Варто було йому зробити паузу, як із задніх рядів оживали суфлери: "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний", "Хлопці, понімаєте, тоді так срати захотілося, прямо біда. Ну їй бо, не брешу! Не вірите? Я можу гавно показать!".

Коли ж письменник під час читання п’єси "Діана" озвучував тигра ("Аум!!!") зал сповзав зі стільців зі сміху, сміялися навіть ті, хто за вечір лише кілька разів посміхнувся (таких було двоє на увесь зал).

Лесь Подерв’янський погодився дати інтерв’ю "МБ" одразу після виступу. Втомлений після півторагодинного читання творів, він смачно попивав вино. Поряд стояла вродлива й у кілька разів молодша дружина… Був небагатослівним.

"25 років
не читаю нічого"

– Ви приїхали на поетичний фестиваль. А як взагалі ставитеся до сучасної літератури, української, наприклад?

– Я вже років 25 не читаю нічого взагалі. Жодної літератури. Десь до 35 років прочитав усе, що мені треба. Може, вона добра, а може, ні – не читав.

– Лайка у ваших творах… У вас же донька, онук, як читати такі слова зі сцени?

– Для мене не існує поділу на слова погані й добрі. Для мене усі слова однакові.

– А улюблене слово…

– Я вживаю усе. Чим багатша мова – тим краще. Треба вміти користуватися словами, а це стосується як лайки, так і звичайних слів. Улюблених немає. Деякі слова виникають рефлексом. Спіткнувся, кажеш: "Ой, б...дь". Це не має стосунку до мови.

– Ви – художник. Не ображає, коли про вас у деяких виданнях пишуть "письменник-матюкальник"?..

– Ні, головне, це те, що ти думаєш сам про себе.

– То ви літератор чи художник?

– Я пишу від випадку до випадку, а в майстерні малюю щодня. Це моя професія. Письменник – не зовсім моя професія. Просто Бог дав, що вмію писати.

– Митець та лінощі.. Як із ними боротися?

– Я страшенно лінивий. Рецепту боротьби не маю. Просто працюєш і все. Є настрій, немає настрою – це категорія дилетанту. Професіонали працюють.

– Чи не стимулювали себе алкоголем для написання творів? Чи лише внутрішній драйв?

– Як не відчуваєш драйву – нічого не напишеш. Ні, під алкоголем нічого не напишеш – ні тексту, ні картини.

– Автобіографічні речі є у ваших творах?

– Не автобіографічні. Просто усе, про що пишу, я добре знаю. Висмоктати з пальця нічого неможливо.

– Ви пишете книжки, картини… Ви багаті? Маєте пароплав, наприклад?

– Я, щиро кажучи, не знаю, як живуть письменники, бо ніколи не чекав на гонорар за книжки, тим більше, що він такий мізерний. Не знаю ні накладів, нічого. Це мене не турбує, бо маю інші джерела доходів.

"Там була купа блондінок разведьоних…"

– У вас вже третя дружина, за віком набагато молодша… Кількість переходить у якість? У мене було двоє чоловіків і думається: "А як там далі?"

– Думаєте про третього? А ви не думайте – він сам буде. Або не буде. Не краще і не гірше там далі. Інакше.

– А як ви з нею познайомилися?

– Я звернув увагу на неї, бо усі інші там були блондинки. Була купа блондінок разведьоних, і вони усі розповідали якісь сумні історії, а одна сиділа й реготала. І була вона не блондинкою, а брюнеткою. Це зараз вона руда. Я тоді звернув на неї увагу. І подумав: "Оскільки я вже тут, то треба щось робити". Ось так познайомилися.

– Кажуть, ви не високої думки про журналістів, казали, що їхнє місце – на суконному комбінаті або під паровозом…

– Я їх терплю, тим не менше. Хоча більшість українських журналістів страждає на лоботомію. Тобто повну відсутність того, що всередині голови.

– Найтупіше запитання пригадуєте?

– Надзвичайно тупі завжди. Важко пригадати нетупі.

– Стьоб над жінками у ваших творах… Жінки – повноцінні представники людства чи ви маєте сумніви?

– Жінки – такі ж люди, як і ми, просто трохи інакші.

– У чому ця "інакшість"?

– В усьому. Я чим далі живу, тим менше у них щось розумію.

– А що у них дивує, шокує, лякає?

– Я вже давно припинив чомусь дивуватися. Дуже дивна суміш абсолютно тваринного відчуття життя й практицизму. Іноді збагнути жінку дуже важко.

– А щось гарне є у нас?

– Безперечно, є. Багато що. Та сама, наприклад, тваринність, якої часто не вистачає чоловікам. Це також добре. Хоча іноді це жахливо.

– А що у людях вас дратує найбільше?

– Тупість. Тупа людина, мудак. Це дратує. Але якщо він на своєму місці – усе нормально. А коли щось із себе корчить…

– У ваших п’єсах багато лікарсько-санітарної теми. Діагноз суспільству нинішньому можете встановити?

– Суспільство, вважаю, досить дике, досить недорозвинене, але воно має шанс.

– Який прогноз?

– Я оптимістично дивлюся. Якщо не можна сказати, що не буде зовсім добре, то погано також не буде.
Юлія Боднарюк

ДОВІДКА
Лесь Подерв’янський народився 3 листопада
1952 року на Київщині.
1976 року закінчив Київський державний художній інститут, спеціальність –
станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис.
Служив в армії з 1977 року. Там він почав писати в листах до товаришів історії з вигаданими героями та істотами.
Член Спілки художників України з 1980 року.
Мешкає на Бесарабці. Має дочку Анастасію та онука Тимура.
Одружений втретє офіційно. Дружина Марія Ганженко пише сценарії.
Дід і батько Леся також були художниками.

Редактор: Наталія Шморгун

8-09-2011, 11:23

0 6 189