Розмінявши дев’ятий десяток, Ліна Костенко – дослівно живий класик української літератури – не лише наважилася дебютувати як прозаїк романом "Записки українського самашедшего", а й вирушила цими днями з ним у презентаційне турне. Назва передбачає амбівалентне трактування: з одного боку, вона відсилає до "Записок сумасшедшего" Гоголя, а з іншого – слово "самашедший" можна розуміти як "той, який йде сам по собі, самотній".

Щонайменше друга "самашедшість" притаманна самій Ліні Костенко, а обидві – її героєві, який у романі залишається безіменним. Програміст за фахом, аутсайдер без гідної роботи та зарплатні, розчарований у сімейному житті, він характеризує себе як "зашуганого, який мусить заробляти гроші, найбільше боїться приниження" і має комплекс невдахи, який не в силі нічого змінити, "ні на що вплинути". В очах дружини герой – "безнадійний лох". У своїх, до речі, теж.

Найбільші прикрощі починаються тоді, коли чоловік втрачає постійну роботу. За таких обставин його дружина мусить узяти на себе функцію годувальника сім’ї. У цій критичній ситуації герої повільно віддаляються одне від одного: чоловік поринає у філософські роздуми, а дружина вступає до гендерного клубу. Палке кохання двох людей перетворюється на взаємне відчуження, яке тільки підсилюється необхідністю спати в одному ліжку. "Втомлена жінка під вечір, – розмірковує герой, – це вже ступа, а коли ще й задубіла в роздратуванні, то це вже ціла мегера". Змінює ситуацію спроба героя накласти на себе руки...

Герої "Записок…" живуть у світі тотального диктату засобів масової інформації. Вони прокидаються і засинають під звуки "синього ящика", який займає у родині одне з чільних місць. Ліна Костенко показує світ, де "газети забомбили свідомість, а телебачення захопило все". Нова форма свободи слова – "що хто хоче, те й лопоче". Журналісти, замість бути "очима суспільства, яке спить", надають перевагу світській хроніці, а не соціально важливим проблемам. У телевізорі – "когось б’ють, когось убивають, комусь здирають шкіру з обличчя, а там, під сподом, ведмежа шерсть".

Надивившись різних жахіть, люди повторюють їх у реальному житті. "Деякі фільми просто, як інструктаж. Як пограбувати банк. Як зробити вибухівку. Якась дівка позбулась суперниці, вкинувши у ванну ввімкнутий у розетку фен. Потім так і пояснила на суді – бачила по телевізору". А найгірше, на думку Ліни Костенко, те, що від напливу інформації неможливо нікуди втекти. "Читай не читай газет, не слухай радіо, не заглядай в Інтернет – все одно доганяє… Може, просто вживити в голову чіп і хай транслює цілодобово?"

Щодо жанру. Хоч на початку і промайнуло слово "роман", насправді "Записки українського самашедшего" – це радше публіцистичний щоденник, який тримається купи завдяки образам головних героїв. Загалом це зовсім інша Ліна Костенко, ніж та, яку ми знаємо з численних геніальних віршів, "Марусі Чурай" чи "Берестечка". То тут, то там у "Записках…" знаходимо звичайну ретрансляцію новин із преси та Інтернету: "У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби. У Парижі продали з молотка норковий палантин Марії Каллас. Скандинавці схрестили телефон з комп’ютером. Шотландці – картоплю з медузою". Тощо.

Правду кажучи, перше враження від книжки важко назвати надто позитивним. Хотілося б помилитися, але, здається, писати на такому рівні про світ, який оточує нас щодня, спроможні й менш талановиті за Ліну Костенко автори. Хоча, можливо, поява подібного твору свідчить про формування нового жанру прози – блогороману? Хтозна, чи після того, як "Записки…" побачили світ у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", численні українські блогери не почнуть збирати власні дописи під книжкові обкладинки. Ось тільки чи стануть вони після цього живими класиками?
Лілія ШУТЯК