Занадто гарні Чернівці

Українського перекладу цієї збірки есе ще немає, тож ніби й від рецензії на неї в Україні особливої користі не передбачається. Це – з одного боку. Але з іншого, оскільки відразу два тексти "Лінії повернення" присвячені Чернівцям, то користь може бути від самого міркування на теми, яких торкається автор.

Звати автора Кшиштоф Чижевський, і він уже близько тридцяти років займається культурною проблематикою "прикордоння" – не так у сенсі буквально прилеглих до державних кордонів територій, як у сенсі місць співіснування різнонаціональних культур. Цим і пояснюється його давнє зацікавлення нашим містом. Особливої ваги творам Чижевського додає те, що вони не є ані риторичними голосіннями "шляхетного гуманіста над занепадом світу" (Павел Гіллє), ані суто теоретичною писаниною про переваги толерантності й діалогу з Іншим у сучасному світі, яка, правду кажучи, вже встигла набити оскомину. Натомість у Чижевського писанню передує практика, тобто його тексти постають як наслідок подорожей та щоденної, часто вельми рутинної праці. Організовувати мультикультурні конференції і фестивалі – можна і треба, але значно важчим і важливішим завданням є витворення культурного простору, в якому подібні заходи оберталися б тривалішими за фуршетні обійми результатами. Саме цим і зайнятий Кшиштоф Чижевський – як керівник фундації "Прикордоння" й осередку "Прикордоння – мистецтв, культур, народів", як головний редактор часопису "Красногруда" і "Сейненського альманаху", як директор видавництва і розробник численних міжнародних програм, як актор, поет і есеїст.

Щодо "Лінії повернення", то іноді в оповіді Чижевського на перший план виходять місця (Вільно-Вільнюс, Сейни, Берлін, Тімішоара, Косово), іноді – "люди прикордоння" (Чеслав Мілош, Томаш Венцлова, Віктор Вінікайтіс, Єжи Фіцовський та ін.), а в чернівецькому випадку, про який за хвилю буде окрема мова, маємо обидва варіанти: "Чернівці – забута метрополія на межі габсбурзької монархії" та "Пауль Целан і культура діалогу на Буковині". Мені особисто, мабуть, найбільше сподобались у книзі три тексти: "Берлінський зошит", "Сакрум, фашизм, Еліаде" і "Драго Янчар – людина з окраїни". У першому найбільше вражає, сказати б, коротка історія лицемірного паскудства довкола "єврейського питання". У другому перед нами розгортається запекла суперечка про інтелектуальну спадщину чи не найвидатнішого релігієзнавця ХХ століття. Третій текст – це чіткий, але тактовний портрет словенського письмен­ника з найсимпатичнішою, як на ме­не, позицією вічного дисидента: подалі від усіх форм тоталітаризму й "зно­­сороження", подалі від лівих і правих – позицією, яка націоналістам ви­дається занадто ліберальною, а лібералам занадто націоналістичною. І доки во­на їм такою видається, за Драго Янчара можна бути спокійним. Як і за Кшиштофа Чижевського, який так проникливо змалював стоїчну самотність морально відповідального інтелектуала в епоху девальвації слів і словосполучень.

А тепер – так би мовити, про нас. Не знаю, як нам це вдається, але знаю, що іноземці, які побули в Чернівцях недовго, зазвичай від’їжджають звідси у трохи перебільшеному захваті. Не виключено, що конкретно на поляків додатково впливає цитована й Чижевським фраза Збігнєва Герберта: "Чернівці були останньою Олександрією Європи". Що й казати, фраза приємна. Ось тільки наголос у ній сьогодні має стояти не на Олександрії і не на Європі, а на слові "були": були містом, яке дало світові кілька десятків визначних (і бодай одного геніального) німецькомовних літераторів; були містом Федьковича і Кобилянської; були містом, в якому свій перший вірш написав Міхай Емінеску, і містом, мер якого Траян Попович під час Другої світової війни врятував від депортації 20 тисяч євреїв.

Можливо, зачарований історією міста, Чижевський мимоволі прикрасив і чернівецьке сьогодення. А прикрашаючи, не помітив однієї важливої деталі. Так, Чернівці, де за часів Австро-Угорщини зародилася "ідея буковинізму" (специфічної буковинської ідентичності, яка не скасовувала, а лише м’яко огортала цілий букет інших національних і релігійних ідентичностей), дотепер залишаються містом толерантним. Але це не зовсім та толерантність до Іншого, яка мала б задовольнити Чижевського: "Інший є частиною нас і частиною спільноти, до якої ми почуваємося приналежними. Інший не може бути кимось відсутнім, кимось байдужим нам. Якщо ми хочемо, до прикладу, про дервіша з Бухари говорити як про Іншого, то тільки тоді, коли охоплюємо його приналежністю до тієї самої спільноти, яку відчуваємо як живу і вирішальну для нашої долі". І в цьому проблема. Українці, румуни, молдовани, євреї (які ще залишилися) і росіяни (які замінили довоєнних євреїв та німців) справді спів­існують у Чернівцях без видимих конфліктів. Але й без особливих культурних контактів. Для "пересічного" чернівецького українця чернівецька ж румунська чи єврейська культура навряд чи є ближчою за культуру бухарських дервішів. Водночас культури ці (разом із українською) давно не продукують нічого по-справжньому потужного, тож і не загрожують одна одній. Таким чином, в основі нинішньої чернівецької толерантності лежить слабкість і байдужість, а не життєва сила і зацікавленість Іншим, і саме це пропустив повз увагу загалом проникливий Кшиштоф Чижевський. Не будемо однак занадто суворими до нього за те, що він бачить нас кращими, ніж ми є. Зрештою, навіть така байдужа толерантність виглядає великим досягненням на тлі, скажімо, пристрасної ненависті у колишній Югославії.

Тим часом суворими до себе ми бути мусимо. Уявляю, з яким захватом я прочитав би книжку Кшиштофа Чижевського десь так на початку 2005 року. Але 2005 року книжки Чижевського ще не було, а 2010-го проблеми внутрішньо-європейського діалогу нас уже практично не стосуються. Що ми Європі, що Європа нам? Нам тепер доречніше буде – у контексті розмови про Іншого – вчитуватись, наприклад, в "Інший світ" колишнього в’язня сталінських концтаборів Густава Герлінга-Грудзінського, бо доки ми розводили демагогію про соборність і унікальне українське розмаїття, виявилося, що наша "лінія повернення" саме до того іншого, совєтсько-азійського уніфікаторського світу й веде – світу, в якому "можна втратити віру в людину і в сенс боротьби за те, щоб їй було краще на землі". Втім, до кого як, а до Кшиштофа Чижевського жодних претензій бути не може: він якраз належить до тих найпослідовніших поляків "школи Гедройця", що доклали максимум зусиль, аби витягти українського бегемота із совкового болота. Не їхня вина, що й бегемот, і болото виявилися завеликими. 
Олександр БОЙЧЕНКО