додати в закладки
RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець Вхід через ВКонтакте
Головна Здоров'я Тури з Чернівців Весілля Бізнес каталог Блоги Досьє Досьє - відомі люди Чернівців Афіша Фото Відео

Ваше здоров'я » Публікації

Проказа: історичний погляд

Проказа (лепра; інші назви – фінікійська хвороба, скорботна хвороба, лінива смерть, хвороба Святого Лазаря) – одне з найдавніших інфекційних захворювань.
Воно було відомо людству задовго до початку нашої ери. Перші згадки про хворобу знайдено у письмових пам'ятках XV-X століть до н.е., а також описано в Біблії (Книга Левіт, Параліпоменон), у папірусі Еберса та інших джерелах. Поширенню лепри у світі сприяли війни, торгівля рабами, розширення торгових зв’язків між країнами і континентами. Найбільш відоме поширення лепри у країнах Європи відбулося у ХІ-ХІІ ст., що пов’язують із періодом хрестових походів.
Оскільки лепра довгий час була невиліковним інфекційним захворюванням, яке призводило до неминучої інвалідності і смерті, проказа вселяла серед населення страх (лепрофобію) та відразу, внаслідок чого стала причиною дискримінаційного ставлення до хворих. Доля таких хворих була однозначною – вони неминуче ставали вигнаньцями, їх позбавляли всіх соціальних прав, забороняли входити в церкву, відвідувати ринки і ярмарки, митися в проточній воді або пити її, доторкатися до чужих речей чи навіть розмовляти з незараженими людьми. При появі перших ознак прокази людину відспівували в церкві як мертвого, після чого хворому давали особливий одяг – балахон із капюшоном. "Прокажені" були зобов'язані попереджати про свою появу серед людей за допомогою рогу чи дзвіночка.
Із появою перших лепрозоріїв (спеціальних населених пунктів для ізольованого проживання хворих на лепру) життя хворих на проказу набуло більш цивілізованого стану. Лепрозорії, зазвичай, знаходилися поблизу монастирів. Завдяки ізоляції цих хворих у ХVІІ ст. рівень захворюваності на лепру суттєво знизився, а наприкінці ХІХ ст. ця інфекція практично зникає на європейському континенті, за винятком окремих країн.
Нині у світі налічують близько 15 млн. хворих на лепру – переважно серед найбідніших прошарків населення країн Африки (Танзанія, Мадагаскар, Мозамбік), Азії (Індія, Бірма, Непал) та Південної Америки (Бразилія). В економічно розвинених країнах реєструють лише поодинокі її випадки. На пострадянському просторі окремі осередки лепри збереглися в країнах Середньої Азії, у гирлах Волги, Дону, на Кавказі, у Прибалтиці та на Далекому Сході. В Україні на сьогодні також реєструють одиничні випадки захворювання на лепру, всі хворі отримують лікування в спеціалізованому медичному закладі – лепрозорії на території Одеської області.
В історії вчення про проказу необхідно відзначити роль норвезького лікаря Герхарда Ганзена, який вперше в 1874 році відкрив збудник лепри –Mycobacterium leprae, однак отримав незначну підтримку колег. Пізніше з'ясувалося, що мікобактерії лепри близькі за своїми властивостями до туберкульозних, однак не здатні до росту на штучних живильних середовищах, що ускладнювало подальше вивчення прокази.
Інша відома особистість – Рауль Фоллеро, французький поет, письменник і журналіст, який присвятив своє життя боротьбі з проказою та з дискримінацією хворих на лепру, за що його називали "Святим Франциском XX століття". У 1948 році Рауль Фоллеро заснував Орден милосердя, а в 1966 році – Федерацію європейських протилепрозних асоціацій. Саме завдяки йому з 1953 року щорічно 25 січня відзначається Всесвітній день допомоги хворим на проказу.
Що сьогодні відомо про проказу (лепру)?
Лепра (Lерrа) або проказа – хронічна генералізована інфекція з тривалим інкубаційним періодом та тривалим перебігом з ураженням шкіри, слизових оболонок, периферичної нервової системи та внутрішніх органів.
Збудником лепри є мікобактерія лепри (палочка Ганзена), яка є облігатним (внутрішньоклітинним) паразитом, не утворює спор, не росте на живильних середовищах, не утворює токсинів. Є стійкою в навколишньому середовищі, у трупах хворих зберігається багато років. Мікобактерія лепри є спирто- та кислотостійкою, в 40% формаліні при кімнатній температурі зберігає свої властивості 10-12 і більше років.
Джерелом інфекції є хвора на лепру людина.
Основними шляхами інфікування лепрою є: повітряно-крапельний (через слиз) та контактний (при проникненні через ушкоджену шкіру й слизові оболонки виділень з лепром на шкірі і на слизових оболонках, що розпадаються). Можливими шляхами зараження також є: аліментарний, трансмісивний (через укуси комах), зрідка – трансплацентарний. За даними досліджень встановлено, що збудник лепри може знаходитися у молоці матері, в крові, сечі, калі, спермі. Особливо небезпечними є хворі з латентною формою лепри.
Разом з тим слід зазначити, що лепра є малоконтагіозним захворюванням – інфікування відбувається лише у 10% контактних осіб при тривалому, постійному та тісному контакті з хворими. В історії відомий факт, коли у середині XIX століття лікар Даніель Корнеліус Даніельсен упродовж 15 років проводив експерименти, вводячи собі кров і гній хворих на лепру, проте захворювання у нього так і не розвинулося.
Нині встановлено, що в розвитку лепри істотне значення має стан імунної системи пацієнта (при хорошій реактивності збудник гине або розвивається латентна інфекція без клінічних ознак), тому важливим аспектом попередження прокази є зміцнення імунної резистентності організму, збалансоване харчування, загартовування, а також виявлення й лікування соматичних захворювань та санація хронічних вогнищ інфекції, які сприяють розвитку вторинного імунодефіцитного стану в організмі пацієнтів.

Ольга Денисенко, професор, завідувач кафедри дерматовенерології БДМУ.
Наталія Степан, аспірант кафедри дерматовенерології БДМУ
0 673
27-01-2015, 12:00

Теги -
Новини по темі:{related-news}
Новини партнерів:
Погода, Новости, загрузка...
Загрузка...
Чим небезпечний цукровий діабет?
Наталія ПАШКОВСЬКА, завідувач кафедри клінічної імунології, алергології та ендокринології БДМУ
Смачні рецепти