Мама Леоніда Каденюка не хоче залишати хату, в якій була щасливою
85-літня Ніна Каденюк не почувається особливою жінкою чи мамою першого космонавта України. Для неї Леонід – просто один із трьох її синів, яких вона любить і чекає. Про це Ніна Андріївна зізналася кореспондентам "МБ", які завітали до неї в гості напередодні Дня космонавтики в село Клішківці на Хотинщині.
Ніна Каденюк мешкає на вулиці, названій на честь її сина. Відчиняємо хвіртку й асфальтованою доріжкою йдемо до ганку, обвитого виноградом. Будинок невеликий, гарно поштукатурений. Стукаємо у двері.
"Заходьте, не зачинено", – чується жіночий голос. Ніна Андріївна, гарно вдягнена і в хустці, рада гостям: обіймає нас, запрошує сідати. На столі – Біблія, молитовник, велика книга Леоніда Каденюка "Я твій син, Україно!", газети, листи, чашка з водою, будильник.
– Через годину мені треба вимкнути газові пічки, – каже Ніна Адріївна, поглядаючи на будильник. – А то можу й забути, бо цього року на Покрову мені вже буде 86 років.
Жінка гортає книгу Леоніда Каденюка, показує чорно-білу фотографію: "Це ми з Костею – моїм чоловіком – молоді ще. Він тут у військовій формі. Воював, був поранений у плече. Може, через це так рано пішов із життя. Ми з ним дуже добре жили. Все мені допомагав робити. Я родом із Миколаївщини. На Західну Україну вагон педагогів відправили, аби піднімали освіту. Спочатку я працювала на Тернопільщині, а потім приїхав Костя і забрав мене на Буковину. Були у Колінківцях. А потім переїхали у Клішківці. Я викладала математику і фізику, а Костя – фізкультуру. Тоді тут була неповна середня школа, яка збереглася й досі. А нову допоміг збудувати Льоня. Школу назвали його іменем, бо він цього заслужив".
Ніна Андріївна оглядає кімнату: "Цю хату ми побудували з чоловіком восени 1950 року з лампача. Це такі цеглини з глини, замішаної із соломою. Гроші дала Кості його тітка. Льоня і Сергійко вже народилися в цій хаті в січні 1951 року, а старший Володя – ще в Колінківцях".
"Оце, бачите, мої хлопчики-близнята, – показує Ніна Андріївна знімок, на якому двоє симпатичних малюків. – Льоня – мій синок, бо дуже схожий на мене. Сергій – більше на мою родину, а Володя – на чоловіка. Всі мої хлопці дуже добрі та роботящі, не мала з ними клопотів. Я багато працювала, бо потрібні були гроші. А хлопці приходили після школи додому, все робили, а потім сідали за уроки. Сини все вміли робити, навіть їсти варити. І в школі добре вчилися. Володя отримав золоту медаль, а Льоня і Сергій – срібні.
"Ви щаслива мама,
бо ваш син живий"
Ніна Андріївна довго мовчить, розглядаючи фотографію Леоніда у скафандрі.
– Льоня був дуже добрий, то я хотіла, щоби він став лікарем, – пригадує, зітхаючи. – Але він мені сказав: "Ні, мамо, я буду льотчиком". Після закінчення школи Льоня вступив до Чернігівського вищого авіаційного училища. І так добре вчився, що після закінчення його залишили, аби викладав і вчив хлопців літати. А потім Льоню вибрали з багатьох у загін космонавтів. І він поїхав до Москви у Зоряне містечко. Там він іще закінчив авіаційний інститут. Я раділа цьому, бо стільки аварій було, стільки товаришів його загинуло. А Льоня так усе добре вивчив, що в нього ніколи не було ніяких поломок. Він дуже багато літав – випробував аж 63 нові літаки. Але про це я дізналася з газет, а він мені нічого не розповідав. Та про те, що летить у космос, все-таки повідомив. Потрібна була українська прописка, то син приїхав прописатися в село. Тоді і розповів мені, що його вибрали американці для польоту в космос. Я не була проти, бо він дуже цього хотів.
– Оце екіпаж міжнародного космічного корабля "Колумбія", на якому літав Льоня, – показує Ніна Андріївна великий кольоровий знімок у книзі. – Мені тоді провели телефон, щоби ми могли розмовляти. До Америки поїхала з Буковини ціла делегація: мої два сини, сільський голова, директор школи, губернатор. А я весь час сиділа перед телевізором і дивилася, що там відбувається. Коли корабель приземлився, була невимовно щаслива. Льоня пізніше розповідав, що йому зовсім не було страшно. Та він ще з дитинства нічого не боявся. Я їздила його зустрічати до Києва. А потім до нас приїхали погостювати американці. У великій хаті ми поставили стіл, наготували всього.
– Після польоту Льоні в космос до мене приходило багато людей, – розповідає Ніна Андріївна. – Приїжджали цілими школами з інших областей. Листів було багато – мішок наскладала. Особливо запам’ятався один лист, написаний мамою хлопця, який навчався разом із Льонею в училищі: "Ви щаслива мама, бо ваш син живий, а мій загинув".
– Я не почуваюся і ніколи не почувалася якоюсь особливою жінкою чи мамою космонавта, – стверджує Ніна Андріївна. – Звичайно, я пишаюся Льонею. Але для мене він просто один із трьох моїх синів, яких я дуже люблю і завжди чекаю. Я дуже сумую за ними.
"Люблю посидіти
під деревом, слухати,
як пташки співають"
Зиркнувши на будильник, Ніна Андріївна просить вибачення і йде вимикати пічку.
– Не хочу нікуди йти з цієї хати, бо вона дуже дорога мені, – зізнається. – Тут я прожила щасливо зі своїм чоловіком, тут народилися мої сини. Вони кличуть мене до себе, але мені тут добре. І будувати нічого не хочу. Нехай буде так, як є. На моє життя вистачить. За 39 років педагогічного стажу отримую непогану пенсію, то на ліки вистачає. Льоня купив мені новий телевізор, дивлюся новини, серіали, хоча й не добре бачу.
– Володя, старший, сад молодий посадив, – показує рукою в бік вікна. – Він у цьому кохається. Саджанці взяв у відомого садівника. Яблуні, груші, сливи вже почали родити. Дуже люблю посидіти під деревом, послухати, як пташки співають, але не знаю, чи зможу вийти в сад – ноги вже не ходять.
– Зараз за мною доглядає Володя, який проживає у Чернівцях, – показує Ніна Андріївна фотографію старшого сина. – Він приїжджає щоп’ятниці. Вихідні проводить зі мною, а ввечері в неділю повертається додому. Привозить мені готову їжу, яку варить невістка. Раз – борщ, другий – суп. Покладе в холодильник, то я собі підігріваю. Відро води принесе з криниці – вистачає мені на чай на тиждень, доки він знову приїде. Я вже нічого сама не можу робити. Раніше Льоня, коли був депутатом Верховної Ради, часто навідувався, бо це був його округ. Тепер Льоня приїжджає рідко, але часто телефонує. Нещодавно дзвонив, казав, що обідав із Бушем, обіцяв приїхати на футбольний турнір до Чернівців, влаштований на його честь. Вже й до мене заїде. А на свій день народження він мені сказав по телефону: "Дякую тобі, мамо, що ти мене народила". Льоня дуже любить приїжджати до цієї хати. Пам’ятник гарний татові поставив на цвинтарі. Біля нього і я собі місце залишила. Разом тут були, будемо разом і там.
