«Подайте на хабар»
У вузах "гаряча пора" – сесії. Зрозуміло, не обходиться й без додаткових "заробітків" для викладачів із боку студентів, які не надто напружувалися під час семестру.
Кореспондент "МБ" вирішив перевірити, чи чернівчани терпимі до корупції в навчальних закладах та чи готові допомогти ближньому.
"На таке гріх не дати"
Вішаю на себе картонку з написом "Подайте на ХАБАР викладачеві". Заходжу до магазину на вул. Головній. На моє прохання жінка-продавець дає мені невеличку коробку для збирання грошей. Сідаю на бруківку неподалік "Віденської кав’ярні".
Поправляю табличку на грудях і дивлюся в зошит, наче конспект читаю.
Перехожі більше сміються, ніж обурюються.
"Еті студєнти уже савсєм разлєнілісь, – похитує головою огрядна жіночка років 40. – Всьо за дєньгі хатят". Йде далі вулицею і продовжує досить голосно обурюватися. Її поведінка змушує звернути на мене увагу двох дівчат.
"На таке гріх не дати", – кажуть вони і кидають до коробки по гривні. Дякую дівчатам і бажаю щастя-здоров’я.
Навпроти мене зупиняється хлопець із дівчиною. Хлопець підходить ближче.
– Чуваче, можна з тобою сфотографуватися?
– Дві гривні.
– Добро.
Молодик із дівчиною сідають біля мене. Їх фотографує на телефон хтось із перехожих.
Наступною підходить жіночка з дитиною на руках. Дає кілька копійок.
У коробці грошей малувато. Пригадую, знайомий, щоби "закрити" сесію, відніс завідувачеві кафедри 400 "зелених".
"Те, що ви робите, – ганебно!"
Сидіння на одному місці доброї копійки не принесло. Та й гузно від сидіння на бруківці заніміло.
Тож беру коробку і йду вулицею. Звертаюся до людей та забігаю до кожного літнього майданчика кафе.
– Гривнею не допоможете? На сесію збираю, – звертаюся до двох жінок, які п’ють каву. Одна з них витягає з гаманця купюру.
Дякую жінкам і йду до наступного столу.
– Ого-го, брате! Тяжко з наукою? – запитує чоловік років 30.
– Тримай, я й сам нещодавно таким був! – кидаючи гривню, вигукує один із відвідувачів літнього майданчика.
– Те, що ви робите, – ганебно! Я сама викладачка, – підходить жіночка років 40.
– Те, що роблять деякі викладачі, – теж ганебно, – парирую їй.
– Такого не буває. Далі я з вами не розмовлятиму.
Поруч на лавці сидить вусатий дядько в окулярах і читає книжку. Демонструю табличку і прошу гривню.
– Гм-м-м… У вас цікавий підхід. А можна поцікавитись, що за предмет і хто той викладач?
– Ні, бо не хочу його підставляти… І себе теж, бо не поставить…
– Бачите, а він дискредитує всіх викладачів… Ну, за свіжий підхід тримайте, – протягує дві гривні.
Молоді люди, які сидять на лавках одне за одним, дістають дрібні купюри.
– Ви неправильно робите, – каже жіночка, яка йде поряд зі мною в напрямку РАЦСу. – Результат потрібно здобувати знаннями, а не грошима.., – осудливо киває головою. – А хто вимагає? Який факультет, який екзамен?
– Не можу сказати – підставлю викладача.
– Ось доки ви так думаєте – ви себе підставляєте, а він – сотні таких, як ви. Раз скажіть, що це він чи вона, і більше хабарів давати не доведеться.
Іду за жіночкою і продовжую розмову.
– А ви, напевно, теж викладач? – запитую.
– Зараз сфотографую вас на телефон і надішлю фото до газети! – погрожує жінка. Дістає "Нокію" і фотографує.
– Ось викладачі зрадіють, як побачать це фото з табличкою! – зі сміхом підхоплює естафету жіночка років 60, яка проходить поруч.
На перехресті заробіток менший, ніж у кафе.
Блондинка, яка йде від Алеї міст-побратимів, вдивляється в напис на моїй табличці і починає порпатись у сумці. Доки доходить до мене – дістає червонця. Вирішую, що 10 гривень "на коня" непогано і згортаю експеримент.
Усього за півтори години жебрання "заробив" 43 гривні, почув на свою адресу 18 лайок, зустрів трьох викладачів і тричі мене сфотографували.
На зароблене "важкою працею" кореспондент "МБ" придбав їжу для безпритульних песиків. Якщо і їхні проблеми вирішувати нікому, то хай хоч поїдять добре.
Михайло САЛІТРА
Кореспондент "МБ" вирішив перевірити, чи чернівчани терпимі до корупції в навчальних закладах та чи готові допомогти ближньому.
"На таке гріх не дати"
Вішаю на себе картонку з написом "Подайте на ХАБАР викладачеві". Заходжу до магазину на вул. Головній. На моє прохання жінка-продавець дає мені невеличку коробку для збирання грошей. Сідаю на бруківку неподалік "Віденської кав’ярні".
Поправляю табличку на грудях і дивлюся в зошит, наче конспект читаю.
Перехожі більше сміються, ніж обурюються.
"Еті студєнти уже савсєм разлєнілісь, – похитує головою огрядна жіночка років 40. – Всьо за дєньгі хатят". Йде далі вулицею і продовжує досить голосно обурюватися. Її поведінка змушує звернути на мене увагу двох дівчат.
"На таке гріх не дати", – кажуть вони і кидають до коробки по гривні. Дякую дівчатам і бажаю щастя-здоров’я.
Навпроти мене зупиняється хлопець із дівчиною. Хлопець підходить ближче.
– Чуваче, можна з тобою сфотографуватися?
– Дві гривні.
– Добро.
Молодик із дівчиною сідають біля мене. Їх фотографує на телефон хтось із перехожих.
Наступною підходить жіночка з дитиною на руках. Дає кілька копійок.
У коробці грошей малувато. Пригадую, знайомий, щоби "закрити" сесію, відніс завідувачеві кафедри 400 "зелених".
"Те, що ви робите, – ганебно!"
Сидіння на одному місці доброї копійки не принесло. Та й гузно від сидіння на бруківці заніміло.
Тож беру коробку і йду вулицею. Звертаюся до людей та забігаю до кожного літнього майданчика кафе.
– Гривнею не допоможете? На сесію збираю, – звертаюся до двох жінок, які п’ють каву. Одна з них витягає з гаманця купюру.
Дякую жінкам і йду до наступного столу.
– Ого-го, брате! Тяжко з наукою? – запитує чоловік років 30.
– Тримай, я й сам нещодавно таким був! – кидаючи гривню, вигукує один із відвідувачів літнього майданчика.
– Те, що ви робите, – ганебно! Я сама викладачка, – підходить жіночка років 40.
– Те, що роблять деякі викладачі, – теж ганебно, – парирую їй.
– Такого не буває. Далі я з вами не розмовлятиму.
Поруч на лавці сидить вусатий дядько в окулярах і читає книжку. Демонструю табличку і прошу гривню.
– Гм-м-м… У вас цікавий підхід. А можна поцікавитись, що за предмет і хто той викладач?
– Ні, бо не хочу його підставляти… І себе теж, бо не поставить…
– Бачите, а він дискредитує всіх викладачів… Ну, за свіжий підхід тримайте, – протягує дві гривні.
Молоді люди, які сидять на лавках одне за одним, дістають дрібні купюри.
– Ви неправильно робите, – каже жіночка, яка йде поряд зі мною в напрямку РАЦСу. – Результат потрібно здобувати знаннями, а не грошима.., – осудливо киває головою. – А хто вимагає? Який факультет, який екзамен?
– Не можу сказати – підставлю викладача.
– Ось доки ви так думаєте – ви себе підставляєте, а він – сотні таких, як ви. Раз скажіть, що це він чи вона, і більше хабарів давати не доведеться.
Іду за жіночкою і продовжую розмову.
– А ви, напевно, теж викладач? – запитую.
– Зараз сфотографую вас на телефон і надішлю фото до газети! – погрожує жінка. Дістає "Нокію" і фотографує.
– Ось викладачі зрадіють, як побачать це фото з табличкою! – зі сміхом підхоплює естафету жіночка років 60, яка проходить поруч.
На перехресті заробіток менший, ніж у кафе.
Блондинка, яка йде від Алеї міст-побратимів, вдивляється в напис на моїй табличці і починає порпатись у сумці. Доки доходить до мене – дістає червонця. Вирішую, що 10 гривень "на коня" непогано і згортаю експеримент.
Усього за півтори години жебрання "заробив" 43 гривні, почув на свою адресу 18 лайок, зустрів трьох викладачів і тричі мене сфотографували.
На зароблене "важкою працею" кореспондент "МБ" придбав їжу для безпритульних песиків. Якщо і їхні проблеми вирішувати нікому, то хай хоч поїдять добре.
Михайло САЛІТРА
Повернутися назад