«Про свою роботу не розповідаю ні мамі, ні дружині»

Майор В’ячеслав ПЕРЕПЕЛЮК уже третій рік очолює одну з найвідповідальніших структур Головного управління МНС в області – оперативно-координаційний центр. Саме сюди в першу чергу звертаються люди з усієї області, в яких трапилося нещастя. І В’ячеслав Анатолійович повинен за лічені секунди прийняти рішення, від якого часто залежить людське життя. У його розпорядженні – 14 пожежно-рятувальних частин.
Пожежником В’ячеслав Перепелюк прийшов влаштовуватися після служби в армії. Однією з причин цього став випадок, який особливо запам’ятався. В’ячеславу було 11 років, коли вночі загорівся їхній багатоповерховий будинок на вулиці Коперника, який гасили понад півдоби. В’ячеслав годинами стояв і спостерігав, як пожежники безстрашно забігали в палаючий будинок. Їхня відвага вразила хлопчика. Але тоді він навіть не думав, що колись теж гаситиме пожежі. А незабаром вже виповниться 19 років, як він цим займається. І за цей час брав участь у гасінні сотень пожеж. Отримав звання найкращого працівника пожежної охорони. Нагороджений відзнакою МНС.
Відмінив побачення
і побіг гасити пожежу
Свою першу пожежу В’ячеслав і досі пам’ятає. Була вона не зовсім серйозною, навіть комічною. "На Каличанці в одного чоловіка загорівся старий "Запорожець", – пригадує, сміючись, В’ячеслав. – Я з ентузіазмом взявся гасити його водою – а він ще більше горить. Тоді мені порадили відійти вбік і взялися засипати машину піском. Ось таким був мій перший урок. Але я дуже вдячний своїм співробітникам і тодішньому начальникові караулу Святославові Полякову, які мене багато чого навчили".
– Ніколи не було і не буде двох однакових пожеж, – стверджує В’ячеслав. – Тому в кожному випадку треба приймати окреме власне рішення. Дуже важливо, хто знаходиться поруч із тобою, бо від цього інколи залежить твоє життя. Але в нашому колективі ми сміливо можемо довіряти одне одному, тому досі нічого поганого не траплялося. Проте випадки були різні. Скажімо, 2005 року ми гасили надзвичайно складну пожежу в Чернівцях на вулиці Донбасівській. Такого полум’я ще не бачив! Коли, здавалося, вже погасили, почали переодягатися, усе почалося спочатку. Ми тоді дуже стомилися. Велика пожежа була в дитячому будинку в Молниці Герцаївського району. Тоді довелося виносити з приміщення дітей. Запам’яталася пожежа на вулиці Головній, коли було повністю перекрито рух транспорту. А коли загорівся кінотеатр імені Зої Космодем’янської, у мене вихідний, але я був у центрі – йшов на побачення. Довелося відмінити його і бігти допомагати товаришам. Про страх у той момент не думаєш. Хіба що коли все закінчиться, починаєш все аналізувати і жахаєшся, що все могло закінчитися набагато гірше. Найважче – якщо не вдається врятувати людей. Дивитися на страждання їхніх рідних дуже боляче. Хоча майже у 99,9 відсотка випадків у виникненні пожеж винні самі мешканці. Про свою роботу намагаюся не розповідати ні мамі, ні дружині, щоби не хвилювалися. Хоча вони не дуже задоволені, що мене можуть будь-коли викликати, навіть у вихідні чи під час відпустки.
Іноді просять зловити папугу чи гадюку
Пожежно-рятувальній службі доводиться не лише гасити пожежі, а й займатися іншими справами.
– Майже щодня доводиться виїжджати на неординарні ситуації, – зауважує В’ячеслав. – Вже не кажу про те, що часто знімаємо кішок із дерев, дістаємо з каналізаційних люків собачок. А якось мешканець вулиці Федьковича попросив нас за винагороду піймати його папугу рідкісної породи, який вилетів через вікно. Але ми відмовилися.
Цього року нас п’ять разів викликали з приводу появи гадюк. Одна навіть примудрилася залізти в двигун машини. Щоби зловити її, довелося повністю розбирати авто. А ще ми рятували багатьох людей від шершнів, яких цьогоріч розвелося дуже багато. Хоча не маємо засобів боротьби з ними. Звернулися до природозахисників, а вони відповіли, що це не їхня справа. Ніби це наша? Нам просто шкода людей, бо їм немає до кого звернутися.
В’ячеслав Перепелюк здавна захоплюється рибками. Вдома і на роботі в нього є великі акваріуми, за якими він доглядає. А на інші захоплення, як зізнався, часу не вистачає.
Надія БУДНА