Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА
Нє, ну вони точно тримають нас за ідіотів, бо як можна так безсоромно, нахабно і агресивно обіцяти те, що за жодних умов не буде виконано – ніколи. Це, як ви зрозуміли, про нинішню виборчу кампанію. Той, хто ще дивиться телевізор, має змогу, крім реклами пива, пральних і гігієнічних засобів, мобільного зв’язку і так до безкінечності, дивитися, теж безкоштовно, ще й рекламу політичну. Уникнути споживання цього красиво упакованого телевізійного продукту важко, але можна. Треба постійно тримати палець на кнопці пульта, як ковбой у вестерні на курку кольта. Але буває, що реакція підводить, і тоді на тебе з телевізора нестримним потоком вивалюються істеричні гасла, утопічні заклики, совісні умовляння, замальовки з життя бомжів, освітні фільми з ботаніки, клони Манілова, пісні, вірші, виступи художньої самодіяльності, релігійні проповіді, зразки друкарських шрифтів, цитати зі славетних, включаючи класиків світової літератури і мистецтва. І усе це супроводжується зливою найрізноманітніших барв – від звичної сіро-буро-малинової до екстравагантного кольору наварринського полум’я з димом. За барвистого розмаїття усіх видів політичної реклами – від згаданих телевізійних роликів до кишенькових календариків із портретами вождів (вождиць) у них є дві спільні риси:
– у нинішньому виконанні ця продукція працює здебільшого проти політичної сили, яку вона покликана рекламувати (а рейтинги суб’єктів виборчого процесу формуються переважно не завдяки, а всупереч політрекламі);
– основним, а часто єдиним енергетичним наповненням цієї продукції є слово, позбавлене матеріального підгрунтя у вигляді діла.
Це не натяк на відомий політичний слоган, просто категорії "слово" і "діло" є засадничими не лише для політичної боротьби, а й для всього суспільного буття. Бо ж відомо, що між "сказати" і "зробити" часто пролягає нездоланна прірва. Наведемо близький пострадянській дійсності приклад. Італійська мафія у США, усі ці дони, зображені Маріо П’юзо під іменами Корлеоне, Клерикуцціо і т. п., процвітали доти, доки утверджувалися не словами, а ділами, коли ж нова генерація, зокрема реальний Джон Готті, почала займатися саморекламою, в т.ч. у ЗМІ, американське правосуддя перемогло: згаданий Готті не на словах, а на ділі відбуває довічне ув’язнення.
Тому замість абсурдних закликів, у контексті передвибочої агітації, хотілося би почути відповіді на перші-ліпші, що спадають на думку, питання. Чому, скажімо, в країні дорожчає те, що не повинно дорожчати, чому в колишній (за царя) житниці Європи дорожчають борошняні вироби – ясно: неврожай і дорогий газ, але чому – цукор? Або з репертуару "національної гордості малоросів": чому російський солдат на українській території безкарно шматує державний прапор України? І знову ж таки: де гроші від повторного продажу "Криворіжсталі"?
Запобігаючи патріотичному обуренню певної частини електорату, слід відразу ж пояснити, чому вищезгадані питання адресуються винятково чинній владі. Пояснюю. За допомогою анекдота із радянської дійсності часів розвинутого застою.
В одній республіці Кавказу учасники художньої самодіяльності ставлять революційну п’єсу типу "Ленін у 1918 році". До кабінету "Леніна" входить "Свердлов" і каже:
– Владімір Іліч, с Украіни пріслалі трі мєшка пєлай мукі.
– Атдат детям!
– А может адін себе аставіт?
– Слюшай, кто здес Ленін, ти ілі я?
Так от, хто тут влада? А якщо ви, то просимо дуже відповідати на наведені вище та численні подібні питання. Але, будь ласка, не словом, самі знаєте чим.
– у нинішньому виконанні ця продукція працює здебільшого проти політичної сили, яку вона покликана рекламувати (а рейтинги суб’єктів виборчого процесу формуються переважно не завдяки, а всупереч політрекламі);
– основним, а часто єдиним енергетичним наповненням цієї продукції є слово, позбавлене матеріального підгрунтя у вигляді діла.
Це не натяк на відомий політичний слоган, просто категорії "слово" і "діло" є засадничими не лише для політичної боротьби, а й для всього суспільного буття. Бо ж відомо, що між "сказати" і "зробити" часто пролягає нездоланна прірва. Наведемо близький пострадянській дійсності приклад. Італійська мафія у США, усі ці дони, зображені Маріо П’юзо під іменами Корлеоне, Клерикуцціо і т. п., процвітали доти, доки утверджувалися не словами, а ділами, коли ж нова генерація, зокрема реальний Джон Готті, почала займатися саморекламою, в т.ч. у ЗМІ, американське правосуддя перемогло: згаданий Готті не на словах, а на ділі відбуває довічне ув’язнення.
Тому замість абсурдних закликів, у контексті передвибочої агітації, хотілося би почути відповіді на перші-ліпші, що спадають на думку, питання. Чому, скажімо, в країні дорожчає те, що не повинно дорожчати, чому в колишній (за царя) житниці Європи дорожчають борошняні вироби – ясно: неврожай і дорогий газ, але чому – цукор? Або з репертуару "національної гордості малоросів": чому російський солдат на українській території безкарно шматує державний прапор України? І знову ж таки: де гроші від повторного продажу "Криворіжсталі"?
Запобігаючи патріотичному обуренню певної частини електорату, слід відразу ж пояснити, чому вищезгадані питання адресуються винятково чинній владі. Пояснюю. За допомогою анекдота із радянської дійсності часів розвинутого застою.
В одній республіці Кавказу учасники художньої самодіяльності ставлять революційну п’єсу типу "Ленін у 1918 році". До кабінету "Леніна" входить "Свердлов" і каже:
– Владімір Іліч, с Украіни пріслалі трі мєшка пєлай мукі.
– Атдат детям!
– А может адін себе аставіт?
– Слюшай, кто здес Ленін, ти ілі я?
Так от, хто тут влада? А якщо ви, то просимо дуже відповідати на наведені вище та численні подібні питання. Але, будь ласка, не словом, самі знаєте чим.
Повернутися назад