«Брат ще в дитинстві зробив скрипочку з кукурудзиння і диригував нами, дітьми»

Десятки років мелодія пісні "Марічка" нашого земляка Степана Сабадаша – це позивні обласного радіо. А віднедавна лунає вона щодня о 12.00 з чернівецької ратуші.
Автора цієї та інших відомих в Україні і далеко за її межами пісень Степана Сабадаша нещодавно не стало. Але на Буковині живе його сестра, 77-річна Євгенія, яка й поділилася спогадами про знаменитого брата.
– Рід наш походить із-за Дністра. Колись наш прадід поселився на Буковині у селі Іванівці (тепер Ванчинець) Новоселицького району. Мама Уляна Олексіївна була дуже співучою. А мамин брат, вуйко Штефан Кость, грав на трубі, і ми часто слухали його мелодії, – пригадує Євгенія. – У сім’ї нас було дев’ятеро дітей. Степан був другою дитиною у родині після сестри Анастасії. А ще Іван, Варвара, Георгій, Євгенія, Василь, Ілля, Андрій.
Ще коли Степанові було вісім років, він робив примітивні скрипочки з кукурудзиння, садив нас, менших, біля себе, щось на зразок сімейного ансамблю, пригадував мелодії вуйка Штефана і ніби навчав нас грати. Ми йому підігравали у такт, і він тим дуже тішився. Я й досі пам’ятаю такт польки. Коли Степанові було 11 років, він на городі зрізав горіха і почав робити скрипку. Щоправда, за горіха тоді йому добряче дісталося від батька, Олексія Івановича. Батько хотів зробити зі Степана доброго газду. Степан був погоничем коней у полі, а батько ходив за плугом. Одного разу Степанко кинув віжки і сказав: "Тату, ця робота для мене заважка".
У 13 років він навчився грати на трубі, а через півроку його прийняли до професійного оркестру. 1940 року Степан вступив до Чернівецького музучилища. У 1941-44 роках він навчався у румунській приватній консерваторії. Його запрошували на роботу до Бухареста на радіо, але Степан відмовився.
– Мені він був як другий батько, – пригадує пані Євгенія. – Забрав мене до Чернівців. Я навчалася у жіночому комерційному ліцеї, а заодно й варила братові їсти, прала та прибирала у помешканні. У музику він був закоханий. Коли жив у Чернівцях, то посеред ночі схоплювався і сідав за рояль.
– Мені наснилася одна мелодія, я хочу написати ноти, а до ранку можу забути, – виправдовувався він. І майже цілу ніч сидів за роялем.
З 1967 року брат переїхав жити до Києва. Дружина його – Рада Петрівна – за фахом філолог, працювала директором школи. У січні 2005 року її не стало.
Я часто бувала у брата в Києві. Коли святкували 50-річчя його "Марічки", він приїхав у село, напився води з рідної криниці. Востаннє я була в Києві у березні 2006 року. Степан вже переніс декілька операцій, значно втратив слух, але писав, намагався творити нові мелодії.
– Часто згадую шворінь, забитий у сволоку нашій рідній хаті у Ванчинці, до якого підвішували люльку-колиску. І досі чую мелодійний спів мами, яка нас колисала, – завершує свою розповідь пані Євгенія. – А ще мені часто ввижається брат Степан із невеличкою скрипочкою із кукурудзиння, який диригує нами, босоногими малюками.