«Для нас Чернівці були як закордон»: спогади першої випускниці Буковинського медичного університету

Буковинський державний медичний університет цього року відзначає 75-річчя з часу заснування.

Як жили і вчилися найперші студенти – згадує 93-річна чернівчанка, йдеться в публікації "МБ".

{reklama}

1944 рік. Валентина Проданчук завершила навчання у школі і разом з однокласницями побачили у коридорі оголошення, що у Чернівцях відкрився медичний інститут. Вирішили їхати із рідної Хмельниччини вчитися сюди.
Зараз пані Валентині 93 роки. Цього року вона вже майже не виходить у місто, але ще має гарну пам’ять. Пані Валентина мешкає на вулиці Естонській. Саме вона багато років тому заохотила мешканців вулиці садити біля своїх будинків магнолії.

Студентами були учасники війни і "переростки"

Жінка показує велике фото, де на ньому вони – другокурсники Чернівецького медінституту. Красиві дівчата і хлопці, які ще вчора воювали.



– Студентами найпершого курсу медінституту, – пригадує Валентина Іванівна, – були учасники війни та "переростки" – ті, хто під час війни не мав можливості вчитися у школі. Пам’ятаю, у нас на курсі було, здається, лише троє чи п’ятеро. Це були чернівецькі євреї, які вступили одразу після школи.

Пані Валентина – родом із села Мала Побіянка, що на Хмельниччині. Її батьки були поляками. Евеліна П’янковська – так звали дівчину, яку під час вступу в інститут записали Валентиною, адже до поляків тоді ставилися з пересторогою. Так Евеліна назавжди стала Валентиною.

– У 1940 році, – розповідає жінка, – я закінчила сьомий клас у своєму селі, бо в нас була семирічка, і пішла навчатися у Велику Побіянку у восьмий клас. Та розпочалася війна, і три роки школи не було. Німці окупували село. Нам тоді було по 15-16 років. Ми ховалися у ярах і лісах, по чужих дахах, адже німці забирали молодих дівчат на роботу в Німеччину. Деколи навіть наші люди здавали дівчат німцям, виловлювали їх. У березні 1944 року в село вступила Радянська армія. Німці ж були такі обшарпані, голодні… Навесні ми працювали в колгоспі, орали коровою, бо коней не було. Орали жінки, бо чоловіків всіх забрали на фронт. Цього ж року в нашому районному центрі Миньківцях організували 10 клас. У 9 класі я не була взагалі. То із нашого села у райцентр ходило у 10-й клас нас двоє, щодня – по п’ять кілометрів.

Дівчина закінчила школу із золотою медаллю. Пані Валентина каже, що завжди мала феноменальну пам’ять, раз прочитала – і все.
– Десь влітку ми з дівчатами побачили у школі оголошення, що у Чернівцях відкривається медінститут, – пригадує пані Валентина. – Для нас Чернівці були, наче закордон, бо ж тут до того була Румунія. Це поновили діяльність 2-го Київського медінституту з передислокацією в Чернівці. Нас четверо, випускниць цього 10 класу, поїхали у Чернівці. Я вступила без іспитів, бо мала золоту медаль.



Тоді всіх охочих приймали на навчання, бо це був післявоєнний час. Головний корпус, як і тепер, був на Театральній площі, а теоретичний – теж там само, як і зараз, на теперішній вулиці Богомольця. У нас на курсі було два потоки – 250 студентів. Викладачі були ті, що до війни викладали у 2-му Київському медінституті. Пам’ятаю, патанатомію у нас викладав Йосип Шінкерман, терапію – Володимир Трігер. Він був німцем, дуже добре до мене ставився. Може, тому, що одного разу ми з ним зустрілися у костелі, що на теперішній Шкільній. Також у нас була викладачка Ендерман, вже не згадаю імені. Вона викладала дитячі хвороби. Ми її дуже любили. У неї з чоловіком не було дітей, і вони взяли собі малюка з дитячого будинку.

Випускний – у полотняних капцях


На запитання, як проводили тодішні студенти своє дозвілля у Чернівцях, пані Валентина відповідає:
– Ми нікуди не ходили, не мали за що: стипендія була маленька. У 1947 році настав голод. Ми свої плаття обмінювали на картоплю, хустини із себе продавали. Інститут домовився з якоюсь столовою, і студентам привозили казани супу та каші. За їжею були такі величезні черги... Посуд, пам’ятаю, весь був різний, певно збирали звідусіль. Кожен приносив свою ложку, про виделку і мови не було. Хліб був із додаванням якоїсь тирси… Ми їздили товарним потягом на Івано-Франківщину і там купували продукти, точніше обмінювали за якісь речі.

Нелегке воєнне і післявоєнне життя, погане харчування не могло не позначитися на здоров’ї.

– У 1947 році, – розповідає пані Валентина, – на другому курсі зі мною сталася трагедія – я захворіла на туберкульоз. Мене відправили у тубдиспансер на вулиці Горького. Я була одна у холодній кімнаті, так плакала… Два роки я лікувалася і не вчилася в інституті. Нас на курсі троє захворіло на туберкульоз. Під час лікування я жила на квартирі у жінки, в якої донька теж хворіла на туберкульоз.
Валентина Іванівна каже, що найбільше у Чернівцях її вразив костел.

– В моєму селі було багато поляків, – каже жінка, – ми всі були римо-католиками. І коли я приїхала у Чернівці, почала шукати костел. Коли я вперше зайшла сюди, була зачарована його величчю. Костел на Шкільній діяв завжди. Але центральні двері були зачинені. Всі заходили через бічні. І то так обережно. Відчинилися двері – раз-два і забігли. До речі, в нашій групі було четверо полячок – я (Евеліна), Яніна, Регіна і Ванда. Я ще запам’ятала у костелі поважних польок у капелюшках. Бо потім за два тижні всі поляки з Чернівців виїхали. Лавки у костелі спорожніли…



Валентина Іванівна ще застала у Чернівцях часи, коли функціонував єзуїтський костел "Серце Ісуса":
– Коли ми мали лекції у корпусі біля костелу, – пригадує жінка, – йшли зранку на пари і бачили, як монахи-єзуїти йшли до костелу на службу. Їх було, може, з 12. Поруч знаходився будинок, де вони жили. Коли ми поверталися з навчання, костел вже був зачинений. А одного разу бачу – колодки на воротах немає. Я бігом – до костелу. А там – красиві вітражі, гарні лавки зі спинками. Як зараз бачу зліва – дуже гарна статуя Христа.

Ще під час навчання Евеліна П’янковська вийшла заміж за Георгія Проданчука – випускника Чернівецького університету.
– Не знаю, як, – каже пані Валентина, – але я дивом вилікувалася від туберкульозу. Можливо, тому, що мене часто відправляли у гори, у Вижницю. Через хворобу моє навчання затягнулося, і я закінчила медінститут у 1955 році. Яким був випускний? Ми були у полотняних капцях і простеньких блузочках.

Ще під час навчання, у 1954 році, у Валентини Іванівни народився син Миколка. Зараз Микола Проданчук – професор, директор Інституту екогігієни і токсикології імені Л. Медведя, свого часу обіймав посаду першого заступника Міністра охорони здоров’я України. Саме він є одним із засновників Громадської організації "Земляцтво буковинців у місті Києві". У пані Валентини є ще донька Мар’яна, вона лікарка, живе і працює за кордоном, та син Іван. Іван Проданчук завідує урологічним відділенням Чернівецької обласної лікарні.
Сама Валентина Іванівна має понад 50 років лікарського стажу. Всі діти та внуки Валентини Іванівни – лікарі.



– Оскільки в мене вже була дитина, – розповідає пані Валентина,– то мені не довелося відпрацьовувати два обов’язкові роки після медінституту за направленням. А весь наш курс відправляли на Сахалін. Я працювала завідувачкою сільської лікарні у Старих Бросківцях, потім була дільничним лікарем на Роші. З 1965 року працювала в онкологічному диспансері, тоді люди багато хворіли на онкологію. Я була терапевтом у променевому відділенні. Ми, всі лікарі, стояли біля витоків онкодиспансеру, бо він якраз тоді заснувався. Я працювала там до 1989 року.



Рецепту довголіття Валентина Проданчук не має, але каже:
– Це Бог знає, скільки людині прожити. Важлива не кількість життя, а якість. І прожити треба з чистою совістю. Ніколи не обманювати людей. Брехня є благородною справою лише в одному випадку – коли лікар підбадьорює хворого.

Наталія Фещук

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram