«Тепер маємо свій куточок»: історії переселенців, які отримали житло на Буковині

Фото molbuk.ua

У селі Вікно Чернівецького району на Буковині відкрили тимчасове житло для переселенців. Тут житимуть 22 родини з Донецької, Луганської та Запорізької областей. Люди чекали цього дня майже два роки.

Про це повідомляє кореспондентка molbuk.ua


Люди тішаться новим помешканням. Кажуть, нарешті матимуть власний куточок.

Юлії Селезньовій - 65 років. Із них 60 прожила в місті Оріхів на Запоріжжі, яке вже повністю знищене окупантами. Жінка втекла від війни на Буковину. Спочатку мешкала з родиною у місцевій школі, потім у хаті.


“Нарешті діждалися цього хвилюючого моменту, коли заселяємося у власне житло. У ньому дуже гарно, аж не віриться, що таке може бути. Я буду проживати окремо, діти (донька, зять, двоє онуків) - окремо”, - каже пані Юлія.

За її словами, внуки добре адаптувалися до життя на Буковині.

“Старша внучка вчиться в ЧНУ, а менший перейшов до сьомого класу. Має багато друзів. Він навіть почав забувати своє рідне місто. Діти легше це все перенесли. А ми надіємося, що колись повернемося. Але, мабуть, це вже нереально. Бо міста вже взагалі немає, і від мого будинку нічого не залишилося. І людей майже нема, може, пів тисячі зосталося, а раніше було 12 тисяч. Місто постійно обстрілюють”, - зітхає жінка.

Юлія Селезньова розповідає, що коли їхали на Буковину, сподівалися, що це тимчасово, а згодом повернуться. Тож речей майже не брали. Місцеві допомогли продуктами, речами.

“Тут мені вже всі як рідні. Певне, вже й залишуся на Буковині. Бо нікуди повертатися. Хто би подумав, що в 60 років доведеться кардинально змінювати життя. Дуже вдячна жителям села Вікно, усій громаді, що нас так зустріли і допомагають досі”, - каже пані Юлія.

Більшість внутрішньо переміщених осіб у Вікнянській громаді — саме з Оріхова. Люди жартують, що тут уже сформувалася своя оріхівська діаспора. І щиро дякують буковинцям за теплий прийом.

Світлана Пилипенко також родом з Оріхова:

"Ми з чоловіком приїхали сюди на початку квітня 2022 року. Спочатку жили у школі, а потім переселилися в село Онут. Я працюю на пошті, тому громада надала мені житло, щоб я могла більше часу приділяти роботі та обслуговуванню людей. Наразі проживаю у приміщенні школи в Онуті. Працюю тут уже три роки. Місцеві дуже хороші. Мене гарно прийняли, підтримують, ставляться по-доброму, і я відповідаю їм тим самим. Я працюю начальницею відділення поштового зв’язку", - каже пані Світлана.

Вона радіє, що матиме окреме житло:

"Навіть меблі надали — я й не сподівалася. У новому будинку для кожної родини передбачена окрема кімната-студія, власна кухня та санвузол. Лічильники також у кожного свої", - усміхається.

Все ж туга за рідною домівкою не відпускає:

"Нещодавно перебирала свої речі й знайшла ключі від дому в Оріхові. Стало дуже боляче. Шкода всього, що залишилося там. У мене був власний будинок. Тепер там майже нікого і нічого не залишилося. Мені 59 років. Я народилася в Оріхові, там вийшла заміж і думала, що проживу там усе життя".

Коли родина виїжджала, взяла з собою лише найнеобхідніше. Тут починали практично з нуля: купували речі в секонд-хендах, люди допомагали чим могли.

"Місцеві жителі дуже співчутливі й добрі. Допомагали одягом, подушками, ковдрами та багатьма іншими речами. Коли ми жили у школі, умови були непростими — в одній кімнаті розміщували по 12 людей. Але такі були реалії, ми й за те вдячні. А тепер нарешті дочекалися свого житла.

Що буде далі — ніхто не знає. Але повертатися нам уже нікуди. Тож будемо облаштовувати життя тут. Я вже отримала ключі від нового помешкання і тішуся, що тепер матимемо хоча б невеликий власний куточок", - каже пані Світлана.



Наталія Бєлих із чоловіком Володимиром заходять до нового помешкання:

"Ми тікали так, як встигли: схопили лише найнеобхідніше. Тоді ще не було так страшно, як зараз. Тепер дивлюся — свого міста не впізнаю. Воно зруйноване вщент. Раніше я могла вийти з квартири: тут був супермаркет, навпроти — завод, де працювало багато людей. А тепер там нічого немає. Що змогли — вивезли.

Було дуже страшно. Спиш, накрившись із головою, і чекаєш, що ось-ось щось впаде тобі на голову. Діти вже не витримали, тож прислали військових, щоб нас звідти евакуювати. Інакше ми б так і залишилися в тому кутку назавжди.

На Буковині нас безкоштовно прихистили місцеві жителі. І досі живемо в чужому домі. Чотири роки ми ходили в туалет на вулицю, а помитися їздили до школи в п’ятницю або суботу, коли там не було дітей. Там же й прали речі.Тепер маємо своє помешкання. Можливо, тут не все так, як хотілося б. Але це буде наше житло. Ми будемо знати, що нікому не заважаємо і ніхто не заважає нам", - ділиться Наталія Бєлих.



Її донька Юлія Шрамко житиме із чоловіком та дітьми у сусідній кімнаті.

"Моя сім’я складається з чотирьох людей: я, чоловік і двоє дітей. З нами також живуть мої батьки та батько чоловіка. Досі ми на Буковині мешкали в маленькому будинку. Добре, що кожен мав свою невелику кімнату, але житло без належних умов. У нас не було санвузла в будинку, душової кабіни, кухня облаштована газовим балоном і невеликою плитою, а опалювали дім дровами. Це теж додаткові витрати — щороку треба закуповувати дрова. Але за ці чотири роки ми навчилися жити за принципом: дім там, де ти живеш. Так, у новому помешканні, куди ми тепер заселяємося, умови не ідеальні, десь чогось бракує. У мене донька-підліток і дорослий син, якому майже 23 роки. Доньці потрібен особистий простір, власна кімната. Тож ми раді, що маємо тепер своє", - каже жінка.


Родина втратила все, що мала:

"У мами була квартира в Оріхові. Вона щойно зробила там ремонт і прожила лише пів року. Тепер усе знищено. У нас також був двоповерховий будинок площею 110 квадратних метрів. Ми жили великою родиною. Під’їзд повністю обвалився після обстрілів, будинок розбомбили. Нам немає куди повертатися. Навіть якщо наш будинок досі стоїть, самого міста вже немає.

Мама плаче щодня. Буває, що тримається-тримається, а потім як нахлине. Каже: "За що нам це все? Чому ми маємо поневірятися? У такому віці…" Запитує: "Де мені вмерти?" Їй уже понад 70 років. Тато онкохворий. Мама також дуже переживає через те, що на окупованій території на Запоріжжі залишилася батьківська хата. Вона не може відвідати могили своїх батьків.

Але життя триває. У мене є заради кого жити. Я дуже вдячна місцевим людям за те, що нас прийняли і що ми майже повністю інтегрувалися в громаду. Мою доньку ніхто не цькує в школі через те, що вона переселенка, хоча знаю, що в інших областях таке трапляється. Спочатку вона була повністю російськомовною, а тепер розмовляє українською, навіть із місцевим діалектом.

Спочатку всі думали, що це триватиме місяць-два і все закінчиться. Ми не вірили, що війна так затягнеться. Здавалося, ще трохи — і повернемося додому. Але це не закінчується. Та нічого. Будемо жити далі, облаштовувати свої гніздечка, створювати домашній затишок. Ми чекали цього дуже довго. Дуже хочеться мати свій власний куточок", - каже Юлія Шрамко.

За словами секретарки Вікнянської сільської ради Тетяни Амбросійчук, мешканці нового будинку укладають із громадою договір оренди терміном на один рік із можливістю щорічного продовження. Відповідно до умов договору, переселенці сплачують лише комунальні послуги.

"Ця будівля належить до фонду тимчасового житла для внутрішньо переміщених осіб. Тут створені умови для проживання, які регламентуються відповідними положеннями та порядком. У нас працює комісія, яка збирала й опрацьовувала заяви від людей. Особа подає заяву та необхідні документи, зокрема підтвердження того, що не має власного житла на підконтрольній Україні території. Це один із головних критеріїв. Крім того, людина повинна бути зареєстрована в нашій громаді як внутрішньо переміщена особа", — зазначила секретарка сільради.


Вона також повідомила, що у Вікнянській громаді завершують роботи ще на одному аналогічному об’єкті. Там зможуть оселитися до 200 людей.

Начальник Чернівецької обласної військової адміністрації Руслан Осипенко повідомив, що це перше соціальне житло, відкрите цього року в області. Водночас найближчим часом планують відкрити й інші об’єкти та заселити нових мешканців. Наразі роботи тривають на семи таких локаціях.


"Ми нарощуємо темпи створення такого житла. Під час попередньої наради з головами громад було відібрано майже два десятки об’єктів. Із них маємо визначити першочергові для фінансування. Особливу увагу приділяємо тим об’єктам, які не потребують капітального будівництва, щоб оперативніше забезпечити житлом людей, які були змушені залишити свої домівки", — сказав Руслан Осипенко.

За його словами, в області планують додатково підготувати безоплатне житло для чотирьох тисяч внутрішньо переміщених осіб. Наразі на Буковині офіційно зареєстровано понад 71 тисячу переселенців. У регіоні облаштовано 59 місць тимчасового проживання, де нині мешкають понад три тисячі внутрішньо переміщених осіб.

Що відомо про житло для ВПО на Буковині

Як повідомлялося, у селі Вікно Чернівецького району на Буковині 16 червня відкрили тимчасове житло для переселенців. У будинку зроблений ремонт, є побутова техніка в кожній кімнаті (холодильник, пральна машина, варильна плита, сушарка для одягу, прасувальна дошка, бойлер), меблі, кухня, санвузли.

У дворі є дитячий майданчик, вхід облаштований пандусом для людей з інвалідністю. Також діють система оповіщення, система протипожежної безпеки. Є таблички зі шрифтом Брайля.

Вартість об'єкта - понад 25 мільйонів. Кошти основною мірою виділила Міжнародна фінансова корпорація (IFC), долучилася і Вікнянська громада. Підрядник - ТОВ "Гарантеліт" з м. Сторожинець.

Також 18 червня у Чернівцях відкрили соціальне житло для переселенців із Донеччини.

Читайте також: "Там було все. Зараз усе зруйноване": історії переселенців, які живуть у шелтері Новоселиці

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram