Чернівчанка Тетяна Решетняк пробилася у фінал проекту "Голос країни", який відбудеться 7 червня на телеканалі 1+1. Корспондент molbuk.ua спілкується з нею про те, як їй це вдалося.
Голос Тетяни – радісний, жвавий... Зачувши про Чернівці, співачка розчулилася. Зізнається: "Коли відчуваю енергетичну спустошеність, їду додому в Чернівці".
"Кожен вихід на сцену – це спектакль"
– Перед виходом до суперфіналу "Голосу країни" ви виконали композицію We are the champions. Наскільки був важким шлях до того, аби опинитися в чемпіонських рядах?
– Цю пісню я присвятила людям, які чогось досягнули в житті, пережили скрутні ситуації. Якщо ти пережив складнощі, ти уже чемпіон. Адже ти став сильнішим, ти пересилив себе й пішов далі, ти не здався. Також я присвятила цю пісню усім жінкам, особливо одиноким матерям. Певною мірою, ця пісня – це історія мого життя. Таку композицію було дуже складно співати, адже це непросто – переспівувати композиції гурту Queen.
– Дуже сміливий вибір пісні. Напевно, Потап добряче вас підтримував.
– Так, він запропонував, а чому би й ні. Тим більше, слухач почує жіночий вокал, нове звучання відомого хіта. Я люблю для себе пробувати виконувати ті композиції, які мені не притаманні. Зазвичай я виконувала лірику, а тут, на проекті... Кожна композиція на "Голосі країни" – це нове полотно, на котрому можна малювати своє життя. Це мене заворожує. Кожен вихід на сцену – це спектакль, ніби зйомки маленького кіно. Усе це дуже значуще для мене.
– Ваш приклад гідний поваги: ви двічі поспіль вирішили боротися за участь у проекті й довели, що варті цього. Наскільки важко було після минулої поразки знову кинутися в бій?
– Завжди важко починати з початку, тим більше після поразки. Однак я взяла таку життєву позицію, що не звертаю увагу на минуле. Я до минулого не повертаюся: воно закінчилося, і я пішла вперед. Немає сенсу витрачати енергію на спогади.
– Наскільки змінилося ваше життя за час проекту? Що би хотілося забути, а що, навпаки, є надзвичайно важливим?
– Два останні роки для мене були дуже важкими. Було відчуття моральної прірви... Я настільки була розбита, що хотілося будь-що почати нове життя, осяяти своє життя світлом. Морально "Голос країни" мені дуже допоміг: я відчула, скільки людей підтримує мене й повірила у себе! Мені почали писати жінки неймовірні слова вдячності: зізнавалися, що мій приклад надихає їх жити і не здаватися. Як це окриляє, додає сил! Коли людина щаслива, вона ділиться цим щастям з усіма – ось що я усвідомила. Завдяки "Голосу країни" я повірила у себе, я почала співати нову пісню свого життя.
"Любов у моєму серці є завжди"
– Доля подарувала вам щастя бути почутою з великої сцени, можливо, подарувала і кохання?
– Любов у моєму серці є завжди: у мене є дитина, я дуже її люблю. Любов – це таке почуття, яке завжди треба акумулювати у душі, вона окриляє. Зізнаюсь, на сьогодні у мене немає людини, з котрою були би стосунки. Однак є людина, до якої відчуваю світлі ніжні почуття. Ми спілкуємося, маємо багато спільного і нас пов’язує музика...
– Ваш великий натхненник – ваш синочок. Що він говорить вам до, після ефірів?
– Йому тільки два роки і він не дуже усвідомлює, що це конкурс, що мамі потрібно щось побажати. Та він знає всі мої композиції. Він підспівує, коли я на сцені та з усмішкою говорить: "Мама вийшла, мама вийшла". Ой, а скільки ми з ним співаємо! Любить наспівувати "У лісі-лісі темному", "Жили у бабусі два веселі гусі". Я йому передаю колискові, котрі мені колись співали батьки. Він у мене такий уже співочий! А який танцюрист! Нині я все роблю для того, щоб він був щасливий. Якщо він буде щасливий, буду і я.
– Ходить з вами на репетиції "Голосу країни"?
– Так, постійно. А ще матуся приїжджає, допомагає мені з синочком. Також допомагає команда "Голосу країни". Раніше я ніколи би не подумала, що на схожих проектах команда може стати сім’єю. Тут переймаються тим, як ти почуваєшся, яка у тебе думка... Дуже тепло і затишно!
– Напевно, найбільше підтримує Потап. Чому ви обрали у тренери саме його?
– Таке відчуття, що він – мій брат. Як він переживає за мене! Я можу сказати одне, що Потап – це людина, яка вселяє довіру. Потап мені дуже імпонує як людина. На сцені у нього є певне амплуа, а поза сценою – він великий психолог, він дуже відчуває людей.
– Що найважливіше не може передати камера із того, що відбувається за лаштунками шоу, до виходу на сцену?
– Мого душевного стану, напевно, камера не може передати. Люди пишуть, підтримують. Ти розумієш, що вони багато чекають від тебе. Тому є велике відчуття відповідальності та страху підвести шанувальників. Після виступу настає полегшення.
– Який, на вашу думку, нині Україні потрібен голос та яка пісня?
– Ой, важко сказати... Співати про війну складно, хочеться людей підтримати. Навіть якщо це буде сумня пісня про важкі часи, вона повинна бути заспівана із силою духу. Це має бути пісня не зі сльозами, а з посилом перемоги! Це має бути заклик до світлого майбутнього, аби люди не здавалися, а були сильні духом.
– Якими словами ви би хотіли звернутися до слухачів напередодні фіналу?
– Прошу підтримки. Усе, що я роблю – лише для слухачів, моя музика тільки для вас. Дякую за кожне слово, кожну думку, кожен голос, кожне клацання у телевізорі, коли люди перемикають канал і дивляться "Голос країни". Кожен голос повертає мене до життя. Це мої кроки до майбутнього, до мого щастя.
Про Чернівці
У Чернівцях живуть мої батьки. Буває, я приводжу до міста сина й можу залишити на два-три тижні. У Чернівцях жила до 16 років, із містом мене пов’язує стільки спогадів! Це моє улюблене місто. Коли відчуваю енергетичну спустошеність, їду додому, сідаю у дворі на стільчик і відпочиваю. Можу годинами сидіти у дворі, пити чай, надихатися... Я виросла біля резиденції університету у старому місті. Біля дому – парк імені Юрія Федьковича, сад резиденції. Інколи говорять, що коли живеш за кордоном й починаєш хворіти, треба скуштувати національної їжі з рідної землі... Так про мене і про Чернівці. Якщо хочу набратися сил, їду до Чернівців.
Валерія Чорней
