Насамперед про війну, людей на Сході, законсервований конфлікт й лише на завершення - про любов. Такими були теми, на які чернівецькі читачі хотіли спілкуватися з письменником Сергієм Жаданом під час презентації його нової книги "Життя Марії" у ЧНУ імені Юрія Федьковича 30 квітня.

Виступ в університеті пройшов на одному подиху. Без зайвих представлень Сергій Жадан під аплодисменти зайшов до переповненої студентами аудиторії, привітався й одразу почав читати вірші. В шумній аудиторії стало тихо: виписані болем та глибокими переживаннями війни в України, поетичні рядки Сергія Жадана губилися глибоко у серцях слухачів.

"Розкажи нам, навіщо спалили наше місто. Скажи хоча б, що зробили це не навмисно", - лунало з перших хвилин виступу. Згодом автор пояснив: "Ці вірші писали рік тому: тоді востаннє був у Донецьку, Луганську й бачив людей, які залишають свої домівки...". А вже за хвилину - нова поезія з настільки кожному із нас близькими словами: "Нас так тяжко приспати і так тяжко будити".

Попри читання Сергій згадував свій перший візит до Чернівців та чому любить наше місто. Присутні зачарувалися роздумами письменника про чернівецький ландшафт.

"Мені подобається ландшафт Чернівців, пагорби цього міста. Розумієте, у вас дуже цікава місцевість: пагорби, гори, річки... Це усе дуже-дуже особливий ландшафт, він пробуджує цікавість", - пояснив письменник й продовжив читання. Декілька разів пролунали рядки зі згадкою птахів - відомого образу у поезії Жадана. Зокрема, з вигуком "Браво!" слухачі зустрічали вірш з рядком: "Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра. Що тримає рибу в річці? Очевидно ніжність". 

Коли прийшов час запитань, з уст молоді злітало усе те, що нині нам щодня болить у серці. Автора, у першу чергу, запитували, як йому сьогодні бачити рідну Луганщину і знати, що можливо, туди уже не повернутися. Також цікавилися, якими він побачив міста на Сході України.

- Біда, - коротко промовив Сергій Жадан. - У містах на Сході України ще більше біженців, ще більше військових. Хотів би забутися про війну, а не зможеш. Усюди на заправках, вокзалах - колони військових. Війна стосується нас усіх, не потрібно виключатися й забувати про це. 

Заговорили й про те, чи є у людей на Сході можливість вирватися із законсервованого світу, інформаційного вакууму.

- Та чому ж нема можливості? - відповів запитанням на запитання письменник. - Просто вмикаєш кнопку телевізора і все.

- А чому там люди не вимикають кнопку? - не здавалися студенти у надії знайти для себе якесь пояснення.

- Ну... Люди, які проукраїнські, вони поїхали звідти. Не забувайте про їхній вибір, - наголосив Сергій Жадан. - А є й такі, що проти сепаратистів, але вважають, що зрадять своєму місту, якщо покинуть його. 

... А ось завершився виступ письменника темою любові. Зі студентських рядів пролунало ніжним схвильованим дівочим голосом: "Скажіть, будь ласка, а ви вірите в одну любов на все життя?".

- Очевидно, буває одна любов на все життя, але я таких випадків не зустрічав. Життя ж довге... Але краще вірити в одну єдину любов, - усміхнувся Сергій Жадан й завершив зустріч автограф-сесією.

Про новинку "Життя Марії"
"Найлегше заняття в часи війни – ненавидіти чужих. Найважче – досягати порозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. А щоб порозумітися, необхідно розмовляти. З ким завгодно, як завгодно і про що завгодно. Головне – не втрачаючи людяності, тобто любові й уваги. У поетичній збірці "Життя Марії" Сергій Жадан розмовляє – про найдорожчі листи і спалені мости, втрачені місця і зруйновані міста". (Олександр Бойченко)

Із подорожніх нотаток Сергія Жадана

"Зранку в Мукачевому з потяга сходить багато військових. Зимова форма, вигоріла на ранньому весняному сонці шкіра. У когось на плечі спортивний рюкзак, у когось у руках картата базарна торба. Йдуть гуртом, палять. Все тихо та буденно – жодних квітів, жодних оркестрів. Хоча когось зустрічають рідні, допомагають нести речі.

Чим далі на Захід – тим менше ознак війни. В якийсь момент можна загалом про неї забути. Щоправда, завжди є ризик наткнутись поглядом на військового, який про все нагадає – формою, напруженою втомленою ходою, вимученим поглядом".

"Це дивна війна. Дивна й страшенно болюча. Іноді здається, що вона стосується лише того, хто потрапив безпосередньо під перехресний вогонь. А щойно ти вихоплюєшся на територію, куди не добиває артилерія, війна дивовижним чином розсмоктується й відступає, і життя триває з усіма своїми мирними щоденними клопотами, мало переймаючись випадками тих, кому не пощастило".