Маріуш Гжебальський
Потім
Потім ми винесли його меблі. На подвір’ї
чекала вантажівка, готова в дорогу.
Посередині – рештки цементу, сплутані ланцюги,
ганчірки, масні папери, коци.
Стільки речей – ураз – стало сміттям.
Обернені краєвиди дзеркала, креденс
із черговими шарами фарби, що лущиться,
наче річкове дно, коли відходить вода,
лічильник – він перевіряв його за день до
візиту інкасатора. Інші речі. Потім
ми покинули те місце, гукаючи й сварячись
через дрібниці. Вона не озирнулася навіть
на стіни, побиті уламками. Потім, в іншому
місті, вона порвала всі фото й листи від
нього, постаріла швидко. Згадує, плаче,
кляне. Потім ми винесемо її меблі.
Другий дотик
Мене збудив голос кондукторки
і чорний згусток диму у світлистім небі.
Я розплющив очі –
шахта висіла високо в повітрі, як поплавок.
Поруч якась дівчина
молилась, похилившись над требником.
Потяг пригальмував,
а вона шепотіла все пристрасніше і швидше.
Виходячи, посміхнулась мені –
наче вдарила тепла хвиля на рівні серця.
Що ти робиш, море?
Це я, твій молодший брат,
стовбичу на березі,
дивлюся на хвилі й кораблики, що граються
полами твого звуконаслідувального пальта.
Я волів би ганяти пляжем,
верещати, наче розбещений шмаркач,
але зариваюся в пісок,
удаючи: МЕНЕ НЕМАЄ.
Сонце мовило: Вставай,
годі жартувати! Якщо ні, я облущу тебе
шар за шаром, до самого ядра.
Немає у мене ядра. Дивлюся на хвилі.
Ти пропливаєш крізь мене, море,
розглядаючи ізсередини.
Білі хустинки
– Це махає дівчина, яку на мить тобі
подарували вкупі пам’ять і утома.
Тож і ти потай, у сутінках серця мрієш,
що попереду ще оті давні дні?
Життя весь час щось нове возить на своїх возах:
жінку, що ховає обличчя в долонях,
замисленого хлопця,
двох псів, ще недавно охочих до псот.
Хлопець такий схожий на тебе колись, еге?
У твоєму каяку – все, що потрібно:
солідне весло, зошит в клітинку і ручка,
подарована кимось, хто справді тебе кохав.
Втомившись, занур обличчя у воду.
Потім дивися, знову дивись – уважно й сміливо.
Графіті
Той хлопчик, що купував у тирі
пластмасових мотоциклістів і разом із матір’ю
пробивався крізь сніг, на Різдво
ідучи до стаєнки, – помер.
Зійшов під воду, і заросла його тростина,
темна, густа, як легені тварин усередині.
Тепер він рухається в повітряній бульбашці.
Ти також був хлопчиком, випадковий слухачу.
Маріуш Гжебальський
(нар. 1969 р.) – поет, прозаїк. Автор поетичних збірок "Негатив", "Гностична вулиця", "Другий дотик", "Графіті" (польською та німецькою мовами), "Славне й чудове", "Поцілунок на задньому ході", "Не-пісні", а також прозової книги "Людина, що біжить крізь ліс". Лауреат Премії польських книговидавців (1998), премії Губерта Бурди (2002). Певний час редагував часопис "Nowy nurt". Мешкає в містечку Козєглови біля Познані. УВАГА: 7 травня у Чернівцях відбудеться спільний поетичний вечір Маріуша Гжебальського та Остапа Сливинського.
Потім ми винесли його меблі. На подвір’ї
чекала вантажівка, готова в дорогу.
Посередині – рештки цементу, сплутані ланцюги,
ганчірки, масні папери, коци.
Стільки речей – ураз – стало сміттям.
Обернені краєвиди дзеркала, креденс
із черговими шарами фарби, що лущиться,
наче річкове дно, коли відходить вода,
лічильник – він перевіряв його за день до
візиту інкасатора. Інші речі. Потім
ми покинули те місце, гукаючи й сварячись
через дрібниці. Вона не озирнулася навіть
на стіни, побиті уламками. Потім, в іншому
місті, вона порвала всі фото й листи від
нього, постаріла швидко. Згадує, плаче,
кляне. Потім ми винесемо її меблі.
Другий дотик
Мене збудив голос кондукторки
і чорний згусток диму у світлистім небі.
Я розплющив очі –
шахта висіла високо в повітрі, як поплавок.
Поруч якась дівчина
молилась, похилившись над требником.
Потяг пригальмував,
а вона шепотіла все пристрасніше і швидше.
Виходячи, посміхнулась мені –
наче вдарила тепла хвиля на рівні серця.
Що ти робиш, море?
Це я, твій молодший брат,
стовбичу на березі,
дивлюся на хвилі й кораблики, що граються
полами твого звуконаслідувального пальта.
Я волів би ганяти пляжем,
верещати, наче розбещений шмаркач,
але зариваюся в пісок,
удаючи: МЕНЕ НЕМАЄ.
Сонце мовило: Вставай,
годі жартувати! Якщо ні, я облущу тебе
шар за шаром, до самого ядра.
Немає у мене ядра. Дивлюся на хвилі.
Ти пропливаєш крізь мене, море,
розглядаючи ізсередини.
Білі хустинки
– Це махає дівчина, яку на мить тобі
подарували вкупі пам’ять і утома.
Тож і ти потай, у сутінках серця мрієш,
що попереду ще оті давні дні?
Життя весь час щось нове возить на своїх возах:
жінку, що ховає обличчя в долонях,
замисленого хлопця,
двох псів, ще недавно охочих до псот.
Хлопець такий схожий на тебе колись, еге?
У твоєму каяку – все, що потрібно:
солідне весло, зошит в клітинку і ручка,
подарована кимось, хто справді тебе кохав.
Втомившись, занур обличчя у воду.
Потім дивися, знову дивись – уважно й сміливо.
Графіті
Той хлопчик, що купував у тирі
пластмасових мотоциклістів і разом із матір’ю
пробивався крізь сніг, на Різдво
ідучи до стаєнки, – помер.
Зійшов під воду, і заросла його тростина,
темна, густа, як легені тварин усередині.
Тепер він рухається в повітряній бульбашці.
Ти також був хлопчиком, випадковий слухачу.
Маріуш Гжебальський
(нар. 1969 р.) – поет, прозаїк. Автор поетичних збірок "Негатив", "Гностична вулиця", "Другий дотик", "Графіті" (польською та німецькою мовами), "Славне й чудове", "Поцілунок на задньому ході", "Не-пісні", а також прозової книги "Людина, що біжить крізь ліс". Лауреат Премії польських книговидавців (1998), премії Губерта Бурди (2002). Певний час редагував часопис "Nowy nurt". Мешкає в містечку Козєглови біля Познані. УВАГА: 7 травня у Чернівцях відбудеться спільний поетичний вечір Маріуша Гжебальського та Остапа Сливинського.
Повернутися назад