КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА
Політика така, що нестримно хочеться змінити спеціалізацію і замість порпатися у найогидніших закапелках людської душі ( це я про наших політиків, які кожної виборчої кампанії, а нинішньої особливо, публічно демонструють свою ницість) почати писати про щось високе і світле. Наприклад, про книжки.
У видавництві "Смолоскип" накладом п’ять тисяч вийшла книжка Олега Ольжича "Дух руїни". Це не художня література, не поезія, не наукова монографія, тож цю книжечку можуть прочитати навіть політики, тим більше, що сторінок-то всього 47, але на це марно сподіватися. Чукча, як мовиться, не пісатєль ( наймити пишуть), але й не чітатєль (навіщо?), чукча – руководітєль. А шкода. Бо відомий поет, археолог, політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, закатований німцями 1944 року в концтаборі Заксенхаузен, один із керівників ОУН Олег Ольжич у своїй праці "Дух руїни" досліджує вічну тему – "прокляття українського хаосу". Написана і опублікована окремою брошурою ця стаття в Празі 1940 року. Відразу після трагічного розколу Організації українських націоналістів на два, як згодом виявилося, непримиренних відламки – ОУН бандерівську і ОУН мельниківську. У багатьох, як і в самого Ольжича, цей розкол пройшов через серце, але назад дороги вже не було. Ворожнечу між бандерівцями і мельниківцями її носії дбайливо пронесли через десятиліття еміграції, аби після 1991 року тріумфально внести в уже незалежну Україну у вигляді КУН та ОУН. Але не це найстрашніше, а те, що досліджений Ольжичем ще з часів княжої держави дух руїни успішно втілюється й у найновішій політичній українській історії. Пам’ятаєте розкол Народного Руху 1998 року? А оскаженілу гризню в помаранчевому таборі 2005 року? Тепер в умовно помаранчевому таборі ніби мир і взаємна любов. Але чому – табір? Чому, якщо дивитися широко, правлячий політичний клас України поділений на табори – ворогуючі, непримиренні, озлоблені? Чому та сама оскаженіла гризня? Дух руїни, любі друзі, наш історичний дух руїни. Про який і писав Олег Ольжич кілька десятиліть тому: "Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу (…) і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А слідом за цим завжди йшло панування чужинців над Україною".
Якщо хтось хоче побачити дух руїни, втілений у матерії, хай згадає телевізійний сюжет про гасіння Ющенком і Шуфричем херсонської пожежі, а також – взаємні "компліменти", які розсипали один одному вчорашні бойові товариші-вогнеборці наступного дня. До речі, пожежу тоді так і не загасили. Але не це найгірше, а те, що коли з’явиться загроза Україні набагато страшніша за пожежу (не применшуючи й цієї), то не факт, що наші верховоди замість організовувати відсіч (хоча б таку мляву, як Кучма – під час Тузли) не почнуть перед телекамерами вправлятись у вигадуванні дошкульних дотепів на адресу один одного. Добре, вони собі бавляться в опонентів, а хто дбатиме про Україну?! Перепрошую за пафос, але ці ублюдки вже дістали!
Чи можна подолати український дух руїни, в принципі? На політиків надії вже давно нема, такі речі, як історія (версифікована, аби не сказати фальсифікована), мова, церква, геополітична орієнтація лише суспільство роз’єднують, треба шукати щось інше. Може, дух руїни здолає запропонований ще Іваном Багряним так званий "територіальний патріотизм, який об’єднає всіх в Україні сущих". Цю ідею підтримує й Іван Дзюба, який вбачає в територіальному патріотизмі нашу історичну перспективу. Але "за умови, що йдеться про територію не як про картографічну абстракцію, а як про землю народу, що дихає своєю природою, історією, культурою, здобутками праці поколінь і цим своїм органічним диханням наснажує і консолідує всіх, кому вона дорога. Інакше…"
У видавництві "Смолоскип" накладом п’ять тисяч вийшла книжка Олега Ольжича "Дух руїни". Це не художня література, не поезія, не наукова монографія, тож цю книжечку можуть прочитати навіть політики, тим більше, що сторінок-то всього 47, але на це марно сподіватися. Чукча, як мовиться, не пісатєль ( наймити пишуть), але й не чітатєль (навіщо?), чукча – руководітєль. А шкода. Бо відомий поет, археолог, політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, закатований німцями 1944 року в концтаборі Заксенхаузен, один із керівників ОУН Олег Ольжич у своїй праці "Дух руїни" досліджує вічну тему – "прокляття українського хаосу". Написана і опублікована окремою брошурою ця стаття в Празі 1940 року. Відразу після трагічного розколу Організації українських націоналістів на два, як згодом виявилося, непримиренних відламки – ОУН бандерівську і ОУН мельниківську. У багатьох, як і в самого Ольжича, цей розкол пройшов через серце, але назад дороги вже не було. Ворожнечу між бандерівцями і мельниківцями її носії дбайливо пронесли через десятиліття еміграції, аби після 1991 року тріумфально внести в уже незалежну Україну у вигляді КУН та ОУН. Але не це найстрашніше, а те, що досліджений Ольжичем ще з часів княжої держави дух руїни успішно втілюється й у найновішій політичній українській історії. Пам’ятаєте розкол Народного Руху 1998 року? А оскаженілу гризню в помаранчевому таборі 2005 року? Тепер в умовно помаранчевому таборі ніби мир і взаємна любов. Але чому – табір? Чому, якщо дивитися широко, правлячий політичний клас України поділений на табори – ворогуючі, непримиренні, озлоблені? Чому та сама оскаженіла гризня? Дух руїни, любі друзі, наш історичний дух руїни. Про який і писав Олег Ольжич кілька десятиліть тому: "Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу (…) і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А слідом за цим завжди йшло панування чужинців над Україною".
Якщо хтось хоче побачити дух руїни, втілений у матерії, хай згадає телевізійний сюжет про гасіння Ющенком і Шуфричем херсонської пожежі, а також – взаємні "компліменти", які розсипали один одному вчорашні бойові товариші-вогнеборці наступного дня. До речі, пожежу тоді так і не загасили. Але не це найгірше, а те, що коли з’явиться загроза Україні набагато страшніша за пожежу (не применшуючи й цієї), то не факт, що наші верховоди замість організовувати відсіч (хоча б таку мляву, як Кучма – під час Тузли) не почнуть перед телекамерами вправлятись у вигадуванні дошкульних дотепів на адресу один одного. Добре, вони собі бавляться в опонентів, а хто дбатиме про Україну?! Перепрошую за пафос, але ці ублюдки вже дістали!
Чи можна подолати український дух руїни, в принципі? На політиків надії вже давно нема, такі речі, як історія (версифікована, аби не сказати фальсифікована), мова, церква, геополітична орієнтація лише суспільство роз’єднують, треба шукати щось інше. Може, дух руїни здолає запропонований ще Іваном Багряним так званий "територіальний патріотизм, який об’єднає всіх в Україні сущих". Цю ідею підтримує й Іван Дзюба, який вбачає в територіальному патріотизмі нашу історичну перспективу. Але "за умови, що йдеться про територію не як про картографічну абстракцію, а як про землю народу, що дихає своєю природою, історією, культурою, здобутками праці поколінь і цим своїм органічним диханням наснажує і консолідує всіх, кому вона дорога. Інакше…"
Повернутися назад