Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

За цими викрутасами великої і малої політики, за подивом від безмежного популізму новообраних владців (чого вартий лише "прийом граждан" новим київським головою на передхаті мерії), за безкінечними майськими святами, а ще більше їхніми важкими наслідками, якось забулося про головне – про людей (перепрошую за термін із жаргону політиків, який викликає оскому). Та говорити про високе ніколи не пізно.
Першого травня у Києві відбулася нечисленна, але знакова маніфестація представників правих націонал-патріотичних об’єднань, спрямована проти засилля нелегальних іммігрантів в Україні. Саме через них, на думку демонстрантів, зростає злочинність у країні і безробіття серед корінного населення.
У Сан-Франціско, Лос-Анджелесі та інших містах США відбулися масові протести проти федерального законопроекту, що суттєво утискує нелегальних іммігрантів. Якщо цей проект набуде сили закону, то нелегальне перебування в США стане кримінальним злочином. У протестний "день нелегала" мільйони незаконних працівників не вийшли на свої робочі місця.
У Парижі, Марселі та багатьох містах Франції відбулися масові демонстрації проти законодавчої ініціативи міністра внутрішніх справ Н.Саркозі, спрямованої на дискримінацію іммігрантів. За цим законопроектом Франція прийматиме лише багатих і освічених, блокуючи в’їзд бідним і малограмотним. Подейкують, що на темі "Франція для французів" Ніколя Саркозі збирається вигравати президентсьі вибори.
У Росії останнім часом не минає й тижня, аби расисти-скінхеди не побили або не вбили якусь особу чи осіб кавказької, африканської, китайської чи ще якоїсь "нерусской" національності. Але рекорд 2004 року (сорок осіб убито за колір шкіри та розріз очей) поки що не побито, хоча рік практично лише розпочався.
Отже, підсумовуючи ці та багато інших фактів, можна зробити висновок, що світ увійшов у нову добу великого переселення народів та пов’язану з цим смугу реакції. Простіше кажучи, шість мільярдів бідних прагнуть переселитися у країни багатого ("золотого") мільярда, де їх зустрічає переважно вороже ставлення. Ні, білій християнській цивілізіції, де спостерігається стабільно від’ємний демографічний баланс, притік людських ресурсів вкрай потрібний, але так, аби прибульці поводили себе тихо, вчили мову і переймали культуру. Натомість іммігранти переносять до країн Заходу частинки своїх вітчизн, утворюють гетто і справляють свої культи, не кажучи вже про небажання вивчати мови. У Німеччині, наприклад, з-поміж семи мільйонів іммігрантів майже два мільйони турків жодним чином на бажають інтегруватися – не вчать мову, не п’ють пиво, не їдять сосисок, а ревно зберігають свою турецько-ісламську ідентичність. Приблизно так само поводяться п’ять мільйонів арабів-мусульман у Франції.
В Україні ситуація ще складніша. На природну демографічну кризу накладаються два послідовні міграційні вектори: корінне населення відтікає до країн Заходу, а на їхнє місце прибувають справді переважно нелегальні іммігранти здебільшого з Азії та Африки. Влада в Україні реагує за звичкою демагогічно: президент Ющенко в День матері закликає плекати родинні цінності, але щось не чути про творення обіцяних п’яти
мільйонів робочих місць, якими в т.ч. могли би скористатися молоді батьки. Може, влада щось і робить у цьому напрямку, але в наших краях цього не помітно. У нашому, наприклад, селі з Італії ніхто повертатися не поспішає, натомість безробітні молоді мами покидають своїх малюків на бабусь і відбувають до тієї ж Італії. (Лише не треба нагадувати про ті вісім тисяч на новонародженого – для нормального життя дитині потрібно вісім тисяч не раз, а щороку.)
У далекі часи юності тих, кому нині добре "за сорок", коли ще не знали про хіп-хоп, а в музиці панував хард-рок, популярною була така собі "Пісня емігрантів" групи Led Zeppelin. Тоді ми ще не знали, що хай не ця, а якась інша емігрантська пісня стане вимушеним гімном для мільйонів наших співвітчизників.