Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА
Як-не-як, а сьогодні велике всенародне свято... тоталітарного режиму, яке чомусь стало днем вшанування всіх без винятку чоловіків, ігноруючи чарівних жінок у військових мундирах. Бо 23 лютого – день совєтської армії і військово-морського флоту! В’їдливі історики вже довели, що ніякої битви того дня не було, а дату "23.02" обрав червоний демон революції Л. Троцький із якихось своїх, кабалістичних міркувань. До чоловічої статі на загал це свято має приблизно такий же стосунок, як вигаданий емансипованими соціалістками день 8 Березня до всього міжнародного жіноцтва. Очевидно, що якби совєтський тоталітарний режим проіснував ще років зо п’ятнадцять, то політбюро ЦК КПСС встановило би міжнародне свято Людини, на прохання трудового колективу, скажімо, КГБ при совмінє СССР у день передчасної кончини, наприклад, Ф. Е. Дзержинського.
Але веселі дні СА-ВМФ і 8 Березня – будні поряд зі світлим святом Народного Волевиявлення, зустріти яке весь український народ, за винятком окремих відщепенців, щосили готується. Дехто таки справді готується щосили. Це, як ви зрозуміли, ті, які сподіваються досягнути успіхів на виборах і потрапити якщо не до Верховної, то хоча б до рад нижчих рівнів. А для цього в хід ідуть усі підручні й підніжні засоби, вкупі з химерними загрозами, вигаданими небезпеками, утопічними перспективами.
Взяти для початку НАТО. Хіба не ясно, що до 2017 року, доки на українській території базується військовий флот іншої держави і без референдуму (який на сьогодні для НАТО програшний), про реальне членство у цій військовополітичній організації країн демократії північно атлантичного зразка не може бути мови. Та іронія полягає в тому, що саме мова і є, – про НАТО безупинно говорять як прихильники, так і противники членства України в альянсі, деякі навіть будують на цьому свою виборчу кампанію. І це тоді, коли на даному етапі про повне членство України в НАТО справді... не може бути мови.
Або Європейський союз. Мрійникам від цієї справи слід не лише раз по раз цитувати великого друга європейської України Г. Ферхойгена, а й нагадувати, як ставляться старі члени ЄС до нових. А так, що, крім Великої Британії, Ірландії та Швеції, інші учасники ЄС робочу силу з країн-новобранців до себе не впускають. Тому Україні – найбільшому експортеру робочої сили – в Європі буде відмовлятися постійно і під будь-яким приводом. Ось зараз вхопляться за депортацію з України десятка узбеків, яких на батьківщині вже розміщено у в’язниці. Та Україну швидше приймуть у те ж саме НАТО, ніж у ЄС, хоча б тому, що Заходу потрібно дедалі більше й більше миротворців, а зокрема США – гарматного м’яса для чергової війни за нафту. Наприклад, в Ірані, який у дядька Сема на черзі.
До розряду виборчих химер належить і питання про мову і язык. Ніхто не говорить, що російська мова де-факто ніколи й не переставала бути в Україні державною, до того ж, не другою, а першою, натомість говорять про статусні речі, для здійснення яких треба змінити десяту статтю Конституції. А змінювати Основний Закон в Україні, як свідчить практика, дуже важко. Хоча можливо. Конституційний статус як державної російська може отримати тоді, коли прихильники і противники цього підуть на великий компроміс і підпишуть черговий меморандум, сторгуються тобто, скажімо, язык в обмін на посаду прем’єр-міністра (прем’єра через півроку знімуть, а державність языка залишиться навічно).
Про реальні ж загрози, небезпеки і перспективи переважна більшість учасників виборчого процесу, як владних, так і опозиційних, або не говорить взагалі, або говорить мляво, вимучено, неохоче. Не той ефект.
Але веселі дні СА-ВМФ і 8 Березня – будні поряд зі світлим святом Народного Волевиявлення, зустріти яке весь український народ, за винятком окремих відщепенців, щосили готується. Дехто таки справді готується щосили. Це, як ви зрозуміли, ті, які сподіваються досягнути успіхів на виборах і потрапити якщо не до Верховної, то хоча б до рад нижчих рівнів. А для цього в хід ідуть усі підручні й підніжні засоби, вкупі з химерними загрозами, вигаданими небезпеками, утопічними перспективами.
Взяти для початку НАТО. Хіба не ясно, що до 2017 року, доки на українській території базується військовий флот іншої держави і без референдуму (який на сьогодні для НАТО програшний), про реальне членство у цій військовополітичній організації країн демократії північно атлантичного зразка не може бути мови. Та іронія полягає в тому, що саме мова і є, – про НАТО безупинно говорять як прихильники, так і противники членства України в альянсі, деякі навіть будують на цьому свою виборчу кампанію. І це тоді, коли на даному етапі про повне членство України в НАТО справді... не може бути мови.
Або Європейський союз. Мрійникам від цієї справи слід не лише раз по раз цитувати великого друга європейської України Г. Ферхойгена, а й нагадувати, як ставляться старі члени ЄС до нових. А так, що, крім Великої Британії, Ірландії та Швеції, інші учасники ЄС робочу силу з країн-новобранців до себе не впускають. Тому Україні – найбільшому експортеру робочої сили – в Європі буде відмовлятися постійно і під будь-яким приводом. Ось зараз вхопляться за депортацію з України десятка узбеків, яких на батьківщині вже розміщено у в’язниці. Та Україну швидше приймуть у те ж саме НАТО, ніж у ЄС, хоча б тому, що Заходу потрібно дедалі більше й більше миротворців, а зокрема США – гарматного м’яса для чергової війни за нафту. Наприклад, в Ірані, який у дядька Сема на черзі.
До розряду виборчих химер належить і питання про мову і язык. Ніхто не говорить, що російська мова де-факто ніколи й не переставала бути в Україні державною, до того ж, не другою, а першою, натомість говорять про статусні речі, для здійснення яких треба змінити десяту статтю Конституції. А змінювати Основний Закон в Україні, як свідчить практика, дуже важко. Хоча можливо. Конституційний статус як державної російська може отримати тоді, коли прихильники і противники цього підуть на великий компроміс і підпишуть черговий меморандум, сторгуються тобто, скажімо, язык в обмін на посаду прем’єр-міністра (прем’єра через півроку знімуть, а державність языка залишиться навічно).
Про реальні ж загрози, небезпеки і перспективи переважна більшість учасників виборчого процесу, як владних, так і опозиційних, або не говорить взагалі, або говорить мляво, вимучено, неохоче. Не той ефект.
Повернутися назад