Без ідеї
Таки нема лиха без добра. Те, що сталося в політичному болоті України навесні і триває донині, те, що називається гордим ім’ям "Криза" і те, чому не видно кінця, висвітлило чимало темних закутків українських коридорів влади та політики. Реклама, наприклад, демонструє цілковиту нікчемність, бездарність, несмак, примітивізм і просто тупість – ні, не тих, хто виготовляє таку продукцію, а тих, хто її замовляє. Жовтий фосфор освітив те, про що ми давно здогадувалися: коли йдеться про можливість зайвий раз показатися по телевізору, особливо у екстримному прикиді, для наших політиків немає нічого святого. (Зате на висоті виявився президент Ющенко, він на тлі метушні урядовців у робах рятувальників зі своєї кримської дачі холоднокровно тримав ситуацію під контролем, як колись Путін, що керував порятунком підводного човна "Курск" із Сочі).
Крім того, почала з’ясовуватися ще одна неприємна річ, – виявляється, держава не може існувати без … ідеології. Так – так, це приблизно те саме, що ми довго щедро опльовували, маючи на увазі марксизм-ленінізм. Щодо цього т. зв. вчення, то його не шкода, бо воно довело свою повну неспроможність (практика – критерій істини), хоча ліва ідея як така, що відстоює соціальну справедливість, – безсмертна. Ми про інше. Сучасна ідеологія для держави передбачає набір простих і зрозумілих аргументів: чому ми на цій території, у цій країні, в цих кордонах повинні жити разом і – головне – для чого? Це мають бути аргументи якогось глибинного, корінного, навіть духовного, а не лише матеріального характеру. Не лише задля досягнення кращого життя. Бо краще життя можна, якщо пощастить, влаштувати собі і поза цією країною та поза цим народом, наприклад, у Італії, США чи Дубаї, коли є зайві гроші. Але для чого ми, названі українцями, об’єднані, хай буде в націю, живемо на цій землі від Сяну до Дону?! Чи лише для того, аби щось там заробляти і купувати товари, розрекламовані телевізором?! Проста доступна містка відповідь на ці запитання могла би стати ідеологією для України, а та політична сила, яка змогла би щось подібне сформулювати, надовго стала би керівною і спрямовуючою.
Кругом світом, куди лише не кинеш оком, всі країни мають якусь ідеологію або національну ідею ( в сенсі ідею, прийнятну для абсолютної більшості нації, а не – націоналістичну, як це розуміють в Україні): Франція – відродити велич усього французького, Румунія – довести, що її прийняття в Євросоюз не було помилкою, Росія – реанімувати імперський пафос, Німеччина – спокутувати свою провину перед євреями, Скандинавія – продемонструвати, що справедливість є , Іран – створити атомну бомбу, США – зупинити Китай, Китай – підкорити світ, Лівія – "здоїти" Євросоюз, Ізраїль – побудувати палестинцям державу і забути про них, навіть білоруський батько Лука нещодавно заявив, що Білорусь має свою ідеологію, яка, крім іншого, базується на нещадній боротьбі з корупцією.
Одне слово, ідеологія має бути. Вона може видаватися якою завгодно: абсурдною, дикою, смішною, головне, аби її сприймала більшість населення і вбачала в ній сенс свого громадянського існування. В Україні нічого подібного нема, і нинішній політичний клас не спроможний щось подібне виробити. Якщо б це було не так, то виборчі кампанії провідних політичних сил не будувалися б на таких примітивних речах.
Перепрошую за пафос, але країна без ідеології чи національної ідеї подібна до збудженої юрби зірваних з місця людей без прапора. Ми, виховані на мітингових пристрастях, знаємо, що велике скупчення людей може бути як темною некерованою агресивною силою, так і – народом. Справа в ідейному забезпеченні, яке в матеріалі втілюють символи, у нашому випадку – прапори. Але, з іншого боку, безліч пістрявих, позбавлених сакрального сенсу прапорів може повернути народ назад у юрбу, натовп, охлос. Який ходить туди-сюди вулицями і площами країни, забруднює продуктами своєї життєдіяльності довкілля і вкотре доводить, що країна без ідеї – як тіло без душі.
Крім того, почала з’ясовуватися ще одна неприємна річ, – виявляється, держава не може існувати без … ідеології. Так – так, це приблизно те саме, що ми довго щедро опльовували, маючи на увазі марксизм-ленінізм. Щодо цього т. зв. вчення, то його не шкода, бо воно довело свою повну неспроможність (практика – критерій істини), хоча ліва ідея як така, що відстоює соціальну справедливість, – безсмертна. Ми про інше. Сучасна ідеологія для держави передбачає набір простих і зрозумілих аргументів: чому ми на цій території, у цій країні, в цих кордонах повинні жити разом і – головне – для чого? Це мають бути аргументи якогось глибинного, корінного, навіть духовного, а не лише матеріального характеру. Не лише задля досягнення кращого життя. Бо краще життя можна, якщо пощастить, влаштувати собі і поза цією країною та поза цим народом, наприклад, у Італії, США чи Дубаї, коли є зайві гроші. Але для чого ми, названі українцями, об’єднані, хай буде в націю, живемо на цій землі від Сяну до Дону?! Чи лише для того, аби щось там заробляти і купувати товари, розрекламовані телевізором?! Проста доступна містка відповідь на ці запитання могла би стати ідеологією для України, а та політична сила, яка змогла би щось подібне сформулювати, надовго стала би керівною і спрямовуючою.
Кругом світом, куди лише не кинеш оком, всі країни мають якусь ідеологію або національну ідею ( в сенсі ідею, прийнятну для абсолютної більшості нації, а не – націоналістичну, як це розуміють в Україні): Франція – відродити велич усього французького, Румунія – довести, що її прийняття в Євросоюз не було помилкою, Росія – реанімувати імперський пафос, Німеччина – спокутувати свою провину перед євреями, Скандинавія – продемонструвати, що справедливість є , Іран – створити атомну бомбу, США – зупинити Китай, Китай – підкорити світ, Лівія – "здоїти" Євросоюз, Ізраїль – побудувати палестинцям державу і забути про них, навіть білоруський батько Лука нещодавно заявив, що Білорусь має свою ідеологію, яка, крім іншого, базується на нещадній боротьбі з корупцією.
Одне слово, ідеологія має бути. Вона може видаватися якою завгодно: абсурдною, дикою, смішною, головне, аби її сприймала більшість населення і вбачала в ній сенс свого громадянського існування. В Україні нічого подібного нема, і нинішній політичний клас не спроможний щось подібне виробити. Якщо б це було не так, то виборчі кампанії провідних політичних сил не будувалися б на таких примітивних речах.
Перепрошую за пафос, але країна без ідеології чи національної ідеї подібна до збудженої юрби зірваних з місця людей без прапора. Ми, виховані на мітингових пристрастях, знаємо, що велике скупчення людей може бути як темною некерованою агресивною силою, так і – народом. Справа в ідейному забезпеченні, яке в матеріалі втілюють символи, у нашому випадку – прапори. Але, з іншого боку, безліч пістрявих, позбавлених сакрального сенсу прапорів може повернути народ назад у юрбу, натовп, охлос. Який ходить туди-сюди вулицями і площами країни, забруднює продуктами своєї життєдіяльності довкілля і вкотре доводить, що країна без ідеї – як тіло без душі.
Повернутися назад