Про медалі «згадують» за рік до Олімпіади
Лідер збірної України з фристайлу закарпатець з буковинським та узбецьким корінням Станіслав Кравчук, який на Олімпіаді-2002 виборов найвище серед українців місце – п’яте, на Іграх-2006, на жаль, достроково припинив боротьбу за медалі – у кваліфікації від останнього 12-го місця у фіналі його відокремили якихось 0,59 бала... І це з великими запитаннями до суддівства. По-перше, хто уважно стежить за подіями у вітчизняному фристайлі, повинен пам’ятати, що за аналогічний другому кваліфікаційному стрибку Станіслава, лише виконаний не так філігранно і чисто, як у Турині, чотири роки тому в Солт-Лейк-Сіті рефері дали понад 123 бали, а тепер – всього 118,81. Якщо звернути увагу ще й на занадто велику різницю між вищою (6,7) і нижчою (5,0) оцінками за цей стрибок, підозри щодо "чистоти" суддівства ще більше зростуть.
З цієї болючої теми ми і розпочали розмову зі Станіславом, якого вдалося розшукати по телефону в Турині.
– Немає відчуття, що не потрапити втретє до фіналу Олімпіади "допомогли" судді?
– Є трішки. Але що про це тепер говорити, адже нічого вже не змінити.
– Проблема суддівства, схоже, була не єдиною для вас. Напевно, не даремно виступали з закритим обличчям?
– Застуда, з якою я виступав, менше непокоїла, ніж те, що після першого стрибка я підвернув ліве коліно.
– Це сталося тоді, коли ви ледь не впали?
– Так. Я глибоко "зарився" у сніг, і щоби не впасти на живіт, почав "викручуватися", а судді зарахували це як падіння, якого фактично й не було.
– Після цього немає бажання зустріти суддів десь у темному провулку?
– Давно борюся з цим бажанням (сміється – авт.). Якщо серйозно, у суддівстві я глибоко розчарувався. І не стільки через негативні враження після моїх низьких оцінок. Я спілкувався з одним арбітром. Виявилося, що вони самі ніколи не стрибали, тому іноді навіть не можуть розрізнити стрибки. Навчилися по книжках, склали іспити і тепер судять змагання найвищого рівня.
– Гадаю, місце поза п’єдесталом пошани або навіть у другій десятці на Олімпіаді називають "провалом", як правило, люди, далекі від спорту?..
– А я на такі "аналізи" не дуже зважаю. І зараз скажу, що не дуже засмучений результатом. Головне, що стрибок виконав добре. Зрозуміло, що кожен спортсмен їде на Олімпіаду боротися за медаль. Але якщо так сталося, значить така доля.
– Можливо, це ще більше "заведе" перед наступною "білою" Олімпіадою?
– Якщо зі збірної не виженуть (сміється – авт.).
– Це чорний гумор?
– Якщо після 5 місця на Олімпіаді мене намагалися "сплавити" зі збірної, то тепер це тим більше можливо. Коли торік заболіла спина, замість того, щоби допомогти, лікарі винесли вердикт: не можна більше виступати. Довелося ще й воювати, щоби залишитися.
– Станіславе, наших емігрантів багато крутилося навколо Олімпіади?
– Не знаю, ми самі там мало крутилися (сміється – авт.). Тренувалися практично вночі – "під змагання". На наших стартах я не помітив груп українських вболівальників. Принаймні нашого прапора видно не було або я просто його не помітив. Олімпійське селище розміщене в трьох місцях. Ми живемо в найменшій частині, де оселилися представники трьох видів спорту. Вона відірвана від епіцентру Олімпіади, що не дуже зручно для вболівальників.
– За радянських часів спортсменів напередодні відповідальних стартів "накачували" на медаль. Як тепер з цим?
– Все одно відчувається, що ми вийшли з радянської системи. Прямого тиску начебто й немає. Але нам не раз натякають, мовляв, для вас стільки зробили, спробуйте тільки не виправдати надії.
– Зараз багато говорять про те, якою серйозною була підтримка спортсменів під час підготовки до зимової Олімпіади...
– У нас навіть не про спортсменів, а про результат згадують у кращому разі за рік до Олімпіади. Ми посилено почали готуватися десь із серпня, коли з’явилися для цього всі можливості. До цього не було нормального організатора, який займався би виїздами, переїздами, оформленням віз тощо. Бувало і таке, що на чемпіонат світу заявляли 14 осіб, потім ми приїжджали вчотирьох і нас не хотіли допускати, тому що у всьому цивілізованому світі прийнято попереджати про зміни в складі делегацій, адже це пов’язано з бронюванням місць та ін. Таке сталося 2003 року в тому ж Солт-Лейк-Сіті. Тоді теж діаспора втрутилася і допомогла нам поселитися. Але все одно ми мали безліч проблем. Просто кожну справу треба робити з повною відповідальністю, а не як-небудь.
Ось говорили, що Павленко не знає спорту. А саме він суттєво допоміг нам на останньому етапі підготовки до Ігор.
– Якщо можна, повернімося до останнього старту. Склалося враження, що у вас не дуже вдало були підібрані костюми для
нічних змагань – у більш світлих тонах (наприклад, кольорах нашого прапора) ваші стрибки краще бачили б і вболівальники, і судді...
– Ми за свої гроші купили екіпірування (щоправда, нам обіцяли потім їх компенсувати). Спершу була ідея взяти світлий верх і темний низ. Всю зиму говорили, що ось-ось візьмуть. Потім сказали, що, можливо, у Турині екіпірують нас. Насамкінець ми виступали в тій формі, яка була в кожного. Згідний, що в світліших тонах на фоні темного неба суддям було б легше визначити якість стрибка, якщо, звичайно, вони цього хотіли (сміється – авт.).
– У компанії "позафіналістів" ви виявилися поруч з чемпіонами останніх двох Олімпіад, іншими титулованими спортсменами...
– На цій Олімпіаді справді багато фаворитів "повилітали" достроково. У нас такий вид спорту – хтось швидкість перебрав, хтось недобрав. Трапляється, що два дні проводять етапи Кубка світу в тому самому місці, а результати абсолютно різні. Наприклад, у Китаї канадець виграв перший день, а другого дня посів останнє 30 місце. На стрибок впливає багато факторів, тому його результат непередбачуваний навіть у виконанні великих майстрів.
– Як гадаєте, чому наші дівчата "пролетіли" з фіналом?
– Помітно було, що вони дуже нервували. Здавалося б, ті, хто виступає вже не на першій Олімпіаді, повинні менше хвилюватися, а насправді з кожними Іграми хвилювання зростають. Олімпіада – це змагання, яким немає рівних, тому напруга тут – колосальна. І будь-яка найменша помилка може зіграти вирішальну роль. Проте не вважаю виступ дівчат, як і наш, провальним. Вік дозволяє практично кожному членові нашої збірної виступити ще принаймні на одній Олімпіаді. І, сподіваюся, ми ще не раз потішимо українських вболівальників успішними виступами на змаганнях найвищого рангу!
– На напіврідну Буковину коли плануєте заїхати?
– Давно збираюся, але ніяк часу не знайду. Вже роки не заїжджав до батьків – лише вони до мене. Останні два роки були дуже насиченими у зв’язку з підготовкою до Олімпійських ігор. Плюс ще навчання забирає багато часу. Десь у березні-квітні сподіваюся нарешті відвідати батьків у Новоселиці.
З цієї болючої теми ми і розпочали розмову зі Станіславом, якого вдалося розшукати по телефону в Турині.
– Немає відчуття, що не потрапити втретє до фіналу Олімпіади "допомогли" судді?
– Є трішки. Але що про це тепер говорити, адже нічого вже не змінити.
– Проблема суддівства, схоже, була не єдиною для вас. Напевно, не даремно виступали з закритим обличчям?
– Застуда, з якою я виступав, менше непокоїла, ніж те, що після першого стрибка я підвернув ліве коліно.
– Це сталося тоді, коли ви ледь не впали?
– Так. Я глибоко "зарився" у сніг, і щоби не впасти на живіт, почав "викручуватися", а судді зарахували це як падіння, якого фактично й не було.
– Після цього немає бажання зустріти суддів десь у темному провулку?
– Давно борюся з цим бажанням (сміється – авт.). Якщо серйозно, у суддівстві я глибоко розчарувався. І не стільки через негативні враження після моїх низьких оцінок. Я спілкувався з одним арбітром. Виявилося, що вони самі ніколи не стрибали, тому іноді навіть не можуть розрізнити стрибки. Навчилися по книжках, склали іспити і тепер судять змагання найвищого рівня.
– Гадаю, місце поза п’єдесталом пошани або навіть у другій десятці на Олімпіаді називають "провалом", як правило, люди, далекі від спорту?..
– А я на такі "аналізи" не дуже зважаю. І зараз скажу, що не дуже засмучений результатом. Головне, що стрибок виконав добре. Зрозуміло, що кожен спортсмен їде на Олімпіаду боротися за медаль. Але якщо так сталося, значить така доля.
– Можливо, це ще більше "заведе" перед наступною "білою" Олімпіадою?
– Якщо зі збірної не виженуть (сміється – авт.).
– Це чорний гумор?
– Якщо після 5 місця на Олімпіаді мене намагалися "сплавити" зі збірної, то тепер це тим більше можливо. Коли торік заболіла спина, замість того, щоби допомогти, лікарі винесли вердикт: не можна більше виступати. Довелося ще й воювати, щоби залишитися.
– Станіславе, наших емігрантів багато крутилося навколо Олімпіади?
– Не знаю, ми самі там мало крутилися (сміється – авт.). Тренувалися практично вночі – "під змагання". На наших стартах я не помітив груп українських вболівальників. Принаймні нашого прапора видно не було або я просто його не помітив. Олімпійське селище розміщене в трьох місцях. Ми живемо в найменшій частині, де оселилися представники трьох видів спорту. Вона відірвана від епіцентру Олімпіади, що не дуже зручно для вболівальників.
– За радянських часів спортсменів напередодні відповідальних стартів "накачували" на медаль. Як тепер з цим?
– Все одно відчувається, що ми вийшли з радянської системи. Прямого тиску начебто й немає. Але нам не раз натякають, мовляв, для вас стільки зробили, спробуйте тільки не виправдати надії.
– Зараз багато говорять про те, якою серйозною була підтримка спортсменів під час підготовки до зимової Олімпіади...
– У нас навіть не про спортсменів, а про результат згадують у кращому разі за рік до Олімпіади. Ми посилено почали готуватися десь із серпня, коли з’явилися для цього всі можливості. До цього не було нормального організатора, який займався би виїздами, переїздами, оформленням віз тощо. Бувало і таке, що на чемпіонат світу заявляли 14 осіб, потім ми приїжджали вчотирьох і нас не хотіли допускати, тому що у всьому цивілізованому світі прийнято попереджати про зміни в складі делегацій, адже це пов’язано з бронюванням місць та ін. Таке сталося 2003 року в тому ж Солт-Лейк-Сіті. Тоді теж діаспора втрутилася і допомогла нам поселитися. Але все одно ми мали безліч проблем. Просто кожну справу треба робити з повною відповідальністю, а не як-небудь.
Ось говорили, що Павленко не знає спорту. А саме він суттєво допоміг нам на останньому етапі підготовки до Ігор.
– Якщо можна, повернімося до останнього старту. Склалося враження, що у вас не дуже вдало були підібрані костюми для
нічних змагань – у більш світлих тонах (наприклад, кольорах нашого прапора) ваші стрибки краще бачили б і вболівальники, і судді...
– Ми за свої гроші купили екіпірування (щоправда, нам обіцяли потім їх компенсувати). Спершу була ідея взяти світлий верх і темний низ. Всю зиму говорили, що ось-ось візьмуть. Потім сказали, що, можливо, у Турині екіпірують нас. Насамкінець ми виступали в тій формі, яка була в кожного. Згідний, що в світліших тонах на фоні темного неба суддям було б легше визначити якість стрибка, якщо, звичайно, вони цього хотіли (сміється – авт.).
– У компанії "позафіналістів" ви виявилися поруч з чемпіонами останніх двох Олімпіад, іншими титулованими спортсменами...
– На цій Олімпіаді справді багато фаворитів "повилітали" достроково. У нас такий вид спорту – хтось швидкість перебрав, хтось недобрав. Трапляється, що два дні проводять етапи Кубка світу в тому самому місці, а результати абсолютно різні. Наприклад, у Китаї канадець виграв перший день, а другого дня посів останнє 30 місце. На стрибок впливає багато факторів, тому його результат непередбачуваний навіть у виконанні великих майстрів.
– Як гадаєте, чому наші дівчата "пролетіли" з фіналом?
– Помітно було, що вони дуже нервували. Здавалося б, ті, хто виступає вже не на першій Олімпіаді, повинні менше хвилюватися, а насправді з кожними Іграми хвилювання зростають. Олімпіада – це змагання, яким немає рівних, тому напруга тут – колосальна. І будь-яка найменша помилка може зіграти вирішальну роль. Проте не вважаю виступ дівчат, як і наш, провальним. Вік дозволяє практично кожному членові нашої збірної виступити ще принаймні на одній Олімпіаді. І, сподіваюся, ми ще не раз потішимо українських вболівальників успішними виступами на змаганнях найвищого рангу!
– На напіврідну Буковину коли плануєте заїхати?
– Давно збираюся, але ніяк часу не знайду. Вже роки не заїжджав до батьків – лише вони до мене. Останні два роки були дуже насиченими у зв’язку з підготовкою до Олімпійських ігор. Плюс ще навчання забирає багато часу. Десь у березні-квітні сподіваюся нарешті відвідати батьків у Новоселиці.
Повернутися назад