КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА
Після того, як з’ясувалося, що вибори 30 вересня швидше відбудуться, ніж не відбудуться, рідко який політолог чи політик, що вважає себе "просунутим", не вживає цього терміну з лексикону інформаційних технологій – перезавантаження. Не здивуюся, якщо до осені його навчиться вимовляти Янукович, а Ющенко вільно оперуватиме ним поряд із такими знаковими лексемами, як "нація", "духовність" і "падлюка".
Але попри всю ейфорію всеперемагаючого компромісу ще цілком не усунуто підстави для деяких фантазій на тему "відбудуться чи ні". Норма, за якою вибори вважаються дійсними лише за понад 50-відсоткової явки виборців, може спрацювати так, як, очевидно, того і хотіли деякі учасники коаліції, забиваючи її в закон. За вмілого провадження виборчої кампанії противниками дочасних виборів, їх може бути зірвано. Тоді через три місяці – нові вибори, але їх теж можна буде успішно просаботувати. Просто пів-України не ходитиме на виборчі дільниці. Що тоді? Залишається уряд Януковича, Ющенко як президент і залишається стара Верховна Рада на чолі з Морозом. Але вже без БЮТ і "Нашої України". Хоча – це ж ясно – кілька десятків ідейно нестійких бютівців і нашоукраїнців свої заяви про складання депутатських повноважень відкличуть і забезпечать таким чином ВРУ – правочинність, а собі – недоторканність.
Та повернімося до нашого модного терміну. Перезавантаження, точніше перезавантаження країни за версіями майже всіх, хто вживає це слово, означає, що мудрий український народ, який ніколи не помиляється, раптово пройметься небаченою досі політичною свідомістю, дружно піде на вибори і замість корумпованої, бездарної влади обере нову – чесну, законослухняну, професійну. Кого? Відомо кого – їх коханих. Але в розумінні самої суті перезавантаження країни між двома групами прихильників цього акту є на перший погляд неістотна, а насправді – засаднича відмінність.
Один із найяскравіших прихильників першої версії перезавантаження Юрій Луценко, думку якого на словах поділяють й інші нинішні опозиціонери, вважає, що в процесі "глибокого перезавантаження проекту "Україна" слід здійснити низку радикальних дій. Серед них – треба зменшити термін повноважень нардепів до трьох років, зняти депутатську недоторканність, зробити відкритими партійні рейтингові списки, створити механізм відкликання будь-якої посадової особи через референдум відповідного рівня і – нарешті – дозволити бути народним депутатом не більше двох разів.
У прихильників іншого концептуального підходу, до яких належить більшість людей політично активних, але не діючих політиків, заперечень до наведених вище тез нема, крім одного моменту. Пропонується заборонити бути депутатами, а також міністрами, УСІМ, хто вже сидів у ВРУ чи Кабміні, до того ж не обов’язково два, а хоча б один раз. Здається, це справедливо, бо колективна відповідальність за той стан, до якого доведено нині Україну, лежить на них усіх, незалежно від орієнтації, масті і позиціонування щодо влади. Послідовний теоретик цієї версії перезавантаження країни Дмитро Видрін навіть зізнався нещодавно одному телеканалу, що минулого року під час затяжної коаліціади він писав текст виступу президента Ющенка, що мав обгрунтувати тодішній розпуск парламенту. Там і було закладено пропозицію, аби той, хто уже хоча б раз був нардепом, більше не балотувався. Тоді президент Ющенко до Видріна не дослухався, а, як відомо, пішов іншим шляхом. А якщо б Ющенко розпустив Раду влітку минулого року (на законних підставах – просто не подав би кандидатуру Януковича на пост прем’єр-міністра) і нові вибори відбулися би без "старих" кандидатів, все могло би бути не так. Принаймні не так би нудило.
До речі, той же Д. Видрін прогнозує, що головний етап кризи почнеться саме після виборів, а те, що ми нині спостерігаємо, – не вихід із кризи, а входження, точніше вповзання у ще глибшу кризу.
Але попри всю ейфорію всеперемагаючого компромісу ще цілком не усунуто підстави для деяких фантазій на тему "відбудуться чи ні". Норма, за якою вибори вважаються дійсними лише за понад 50-відсоткової явки виборців, може спрацювати так, як, очевидно, того і хотіли деякі учасники коаліції, забиваючи її в закон. За вмілого провадження виборчої кампанії противниками дочасних виборів, їх може бути зірвано. Тоді через три місяці – нові вибори, але їх теж можна буде успішно просаботувати. Просто пів-України не ходитиме на виборчі дільниці. Що тоді? Залишається уряд Януковича, Ющенко як президент і залишається стара Верховна Рада на чолі з Морозом. Але вже без БЮТ і "Нашої України". Хоча – це ж ясно – кілька десятків ідейно нестійких бютівців і нашоукраїнців свої заяви про складання депутатських повноважень відкличуть і забезпечать таким чином ВРУ – правочинність, а собі – недоторканність.
Та повернімося до нашого модного терміну. Перезавантаження, точніше перезавантаження країни за версіями майже всіх, хто вживає це слово, означає, що мудрий український народ, який ніколи не помиляється, раптово пройметься небаченою досі політичною свідомістю, дружно піде на вибори і замість корумпованої, бездарної влади обере нову – чесну, законослухняну, професійну. Кого? Відомо кого – їх коханих. Але в розумінні самої суті перезавантаження країни між двома групами прихильників цього акту є на перший погляд неістотна, а насправді – засаднича відмінність.
Один із найяскравіших прихильників першої версії перезавантаження Юрій Луценко, думку якого на словах поділяють й інші нинішні опозиціонери, вважає, що в процесі "глибокого перезавантаження проекту "Україна" слід здійснити низку радикальних дій. Серед них – треба зменшити термін повноважень нардепів до трьох років, зняти депутатську недоторканність, зробити відкритими партійні рейтингові списки, створити механізм відкликання будь-якої посадової особи через референдум відповідного рівня і – нарешті – дозволити бути народним депутатом не більше двох разів.
У прихильників іншого концептуального підходу, до яких належить більшість людей політично активних, але не діючих політиків, заперечень до наведених вище тез нема, крім одного моменту. Пропонується заборонити бути депутатами, а також міністрами, УСІМ, хто вже сидів у ВРУ чи Кабміні, до того ж не обов’язково два, а хоча б один раз. Здається, це справедливо, бо колективна відповідальність за той стан, до якого доведено нині Україну, лежить на них усіх, незалежно від орієнтації, масті і позиціонування щодо влади. Послідовний теоретик цієї версії перезавантаження країни Дмитро Видрін навіть зізнався нещодавно одному телеканалу, що минулого року під час затяжної коаліціади він писав текст виступу президента Ющенка, що мав обгрунтувати тодішній розпуск парламенту. Там і було закладено пропозицію, аби той, хто уже хоча б раз був нардепом, більше не балотувався. Тоді президент Ющенко до Видріна не дослухався, а, як відомо, пішов іншим шляхом. А якщо б Ющенко розпустив Раду влітку минулого року (на законних підставах – просто не подав би кандидатуру Януковича на пост прем’єр-міністра) і нові вибори відбулися би без "старих" кандидатів, все могло би бути не так. Принаймні не так би нудило.
До речі, той же Д. Видрін прогнозує, що головний етап кризи почнеться саме після виборів, а те, що ми нині спостерігаємо, – не вихід із кризи, а входження, точніше вповзання у ще глибшу кризу.
Повернутися назад