Діти в інтернаті заздалегідь відчувають приїзд матерів

У Магальському дитячому будинку для розумово відсталих дітей перебуває 67 вихованців, котрі вже давно звикли, що для кожного з них найріднішою людиною є директор Михайло Зайдел, якого вони називають просто – татом.
Для більшості сімей розумово відсталі діти є справжнім горем, тому рідні батьки до них не поспішають навідуватися. Шкода споглядати й матерів. Хтось із них благає Бога, аби дитина померла і цим припинила їхні страждання, інші – дякують за можливість бачити своїх дітей живими.
"У кожної такої дитини – напрочуд складна душа"
Як розповів нам директор Магальського дитячого будинку для розумово відсталих дітей Михайло ЗАЙДЕЛ, його вихованці найбільше потребують уваги оточуючих. У кожного з них дуже вразливий характер і напрочуд складна душа.
– У нас всього 67 вихованців, – каже Михайло Іванович, – 23 – до 18 років, 24 – до 25 років та 20 дорослих. Нещодавно раділи з того, що двох забрали батьки, може, й не надовго, і вже через місяць-два дітей повернуть, але ви не уявляєте, що це значило для дітей. Більшість з них вже за кілька днів відчувають приїзд своєї мами, їхня поведінка змінюється. А коли таки дочекаються – плачуть від радості. Найзапекліших порушників закладу, аби не подавали поганого прикладу іншим, ми відправляємо до психлікарні. Ось нещодавно відправили до лікарні хлопчика, який свого часу потрапив до нас із Хотинської спецшколи. Ігор страждав на манію втеч, особливо під час зміни сезонів навесні і восени. Доводилося шукати його з міліцією по всій області. А після таких втеч знайомилися вже із зовсім іншим Ігорем. Він пиячив, курив та нюхав клей. Складно і з дорослими хворими. Їм заборонено залишатися в інтернаті. Ми робимо виняток для деяких, на свій страх та ризик. Адже вижити у дорослих подібних установах їм дуже важко. Такі люди погано адаптуються до нових умов.
З коридору відчутний неприємний запах. Виявляється, у приміщенні чимало туалетів, та й їх не вистачає, тому доставили ще декілька на вулиці. Вихованці постійно просяться, а одразу після харчування – утворюються черги.
"Більшість персоналу тут довго не затримується"
Ми зайшли до лікувально-фізкультурного кабінету. Там декілька гойдалок, тренажери, мати та величезний кольоровий м’яч, подарований шведами. Великої користі з таких занять фізкультурою не має. Головне – якось зайняти дітей, бо з такими діагнозами, як виявилося, вже не лікують. У кімнаті діти залюбки повторювали за молодою медсестрою фізичні вправи, а потім радісно катали одне до одного свою улюблену іграшку. Молоденька медсестра працює тут вже майже місяць. Для персоналу це своєрідний рекорд. Не кожному вдається тут надовго затриматися – психіка не витримує, два-три дні – і втікають. Залишаються лише досвідчені та витривалі. На дітей і справді важко дивитися – різні каліцтва і постійна гримаса з легкою посмішкою на обличчі.
У кабінеті трудотерапії кожного намагаються долучити до улюбленої справи. Наприклад, Юрко полюбляє рослини. Він доглядає за вазонами, у нього навіть була своя теплиця. Хлопчика сюди привезли з Вижницького району. Його мати була алкоголічкою й тримала вдома каліку, аби отримувати на нього пенсію. Юрка та його братика вдалося відібрати у матері лише за допомогою міліції.
Навпроти Юрка сидить 50-
річний Вова. Він у цьому закладі старожил. Мати покинула Вову, ще коли хлопцеві було сім років. В інтернаті ж він набув слави непереможного гравця у шашки. За словами директора, Вова – чемпіон з шашок. Ніхто його не може перемогти. (Нашому фотокореспонденту таки вдалося зіграти з Володею унічию).
– Були тут раніше і з Верховної Ради, але нікому не вдавалося переграти Володю. Ми тоді навіть просили його піддатися, – посміхаючись, каже Михайло Іванович.
Одного з хлопців баптисти, які допомагають інтернату, вивчили на чоботаря. Тож невдовзі при інтернаті будуть надавати послуги з ремонту взуття. Вісімнадцятирічного чоботаря Льоню направили сюди після закінчення Кіцманської допоміжної школи. Він вирізняється з-поміж інших. Хлопець каже, що якби були у нього батьки, він тут би не затримався, пішов би у профтехучилище. А наразі приймає перші замовлення на ремонт взуття від санітарок інтернату.
У підсобному господарстві тримають курей і корів
При дитячому будинку є господарство, що утримується за допомогою його вихованців. Тут утримують курей, свиней, корів.
– З бюджету на харчування виділяють всього 1,6 гривні на дитину щодня, – каже директор інтернату.– Але у цих дітей повинно бути п’ятиразове харчування, а не даси їм вдосталь їсти – стануть некерованими. Наша праця і спонсорська допомога – ось і виходить на кожну дитину по 12 гривень на день.
У класі логопеда є кілька парт, на яких лежать практично чисті зошити, у декотрих з них хтось намагався виводити палички. Тут не вчать наук, а найбільшим досягненням вважають прищепити дитині елементарні життєві навички, залучити кожного до справи. Діти не запам’ятають і звичного прикладу: два на два – чотири. А ось копійки рахувати вчаться залюбки, аби була можливість піти до магазину та придбати бажані солодощі.
– Ми їх трохи стимулюємо грошима: хочеш щось купити – будь слухняним, заробиш якусь копійку, купиш, що захочеш, – каже директор закладу. – До магазину ходять з вихователями, але не всі. Є діти, які хворіють на клептоманію, таких за територію інтернату не випускаємо. Гроші дітям подають і як милостиню в церкві, що поруч з дитячим будинком.
У класі за однією з парт сидять Тарасик та Русланчик. Вони намагаються виводити на папері своє ім’я – виходять великі криві літери. Та все ж слово добре читається. Поруч лежать розмальовки та зібраний з конструктора будиночок. Хлопчики радіють зі своїх досягнень. Вони в інтернаті вважаються найрозумнішими – психіко-медико-педагогічна комісія встановила їм діагноз ІІ профілю. Тарасик веселий та говіркий хлопчик, а у його генах закладена пристрасть до бешкетування. Мало не щодня персоналові доводиться замінюти вибиті ним шибки. У хлопчика складна життєва історія. Він з’явився на світ внаслідок збочень свого діда. Чотирнадцятирічна мама збожеволіла після пологів, не змогла психологічно пережити такого сорому. Вона навідується досі до сина, але повністю відійти від пережитого їй не вдалося.
На лавці сидять хлопці, що можуть тільки гойдатися та видавати незрозумілі звуки. Вони так просиджують цілими днями, більше їх нічого не цікавить.
– Найскладніші хворі VI профілю. Вони нічого не здатні зрозуміти. Їх можна хіба що трохи розважити, передавши м’яча. Та у них добре розвинуті інстинкти. По п’ятницях хлопці рвуться до лазні. Буває так, що коли немає води, їх важко втримати.
Різні психічні розлади і хвороби, за спостереженнями директора інтернату, переважно бувають від допологових, пологових та післяпологових травм. Таких хворих майже 70%, решта – від неправильного способу життя та через погану спадковість.
Останнім часом до інтернату потрапляють менше людей, але не тому, що таких хворих стало менше. Просто батькам дітей-інвалідів почали виплачувати непогані пенсії. Тож за рахунок інвалідів деякі сім’ї і живуть.