Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

І неправда, що нема пророка в своїй вітчизні, – у неділю на власні очі в Києві бачив такого. Середнього віку, гарно вбраний дядько виліз на гранітну тумбу біля станції метро "Хрещатик" і, трясучи величезною Біблією з масивним накладним хрестом, умовляв народ відкинути усе низьке і нарешті звернутися до всього високого (високе, треба розуміти, це його власне вчення). Отож пророком може стати кожен. Інша справа, що маячня не кожного пророка збувається, не кожному вірять прості люди, і не кожен пророк – Заратустра.
У політиці й політології, на відміну від більш тонких матерій, прогнози українських заратустр здебільшого збуваються.
Було сказано, що після прем’єріади дві гілки влади – президентська і урядова – зіткнуться у жорсткому протистоянні та боротьбі за повноваження (читай: реальну владу в країні).
Пророкувалося, що в разі появи уряду Януковича президент Ющенко боротьбу за владу з ним програє і поступово буде втрачати позицію за позицією.
Передбачалося, що кожен із трьох колишніх учасників помаранчевої коаліції піде своїм шляхом: БЮТ – у радикальну опозицію, СПУ всіма правдами і неправдами чіплятиметься за владу, а здеморалізовану "Нашу Україну" вразять розбрід і хитання.
Усе збувається.
Після викидання пробної кулі у вигляді заяви Кабміну, що президент, мовляв, не має права віддавати розпорядження і доручення безпосередньо міністрам, кабмінівські зробили тактичний відступ з тим, аби підготувати потужніший наступ у виконанні Закону про Кабмін. Групу з допрацювання цього закону очолює відомий майстер політичної інтриги віце-прем’єр Д. Табачник. Є запитання?
Президент Ющенко ще від часів Універсалу національної єдності взяв тон, м’яко кажучи, дещо романтичний. Він невтомно переконував сам себе і своїх прихильників у непорушності статусу української мови, у необхідності єдиної Православної Церкви, у незмінності курсу на вступ до ЄС та НАТО, тоді як мовчазні регіонали методично, без метушні, перебирали на себе реальну владу. Так, наразі ще снуються два центри управління виконавчою вертикаллю – президентський і кабмінівський, але, як засвідчує історія, ситуація двовладдя довго тривати не може. Залишитися має хтось один. Неважко здогадатися хто.
Щодо партійного життя, то, як і прогнозувалося, визначилися усі, крім блоку "Наша Україна". Вони ще й досі не знають, де перебувають – у владі чи в опозиції, і це при тому, що "НУ" має кількох міністрів в уряді Януковича, без урахування президентської квоти – міністрів закордонних справ та оборони; і за деякими версіями збирається вступати в антикризову коаліцію. Водночас у надрах "Нашої України" починає викристалізовуватися ядро нової партії. Це, кажуть, повинна бути правоцентристська або чисто ліберальна, або з консервативним (націонал-демократичним) ухилом, гарна приваблива структура з пропрезидентською позицією і неспотвореними співпрацею з "регіонами" партійними обличчями. Схема красива, але ж нікого не обдуриш. Це схоже на ситуацію з дисидентським рухом 60-х років у інтерпретації І. Драча. Вони, шістдесятники, мовляв, тоді домовилися розділити свою боротьбу: непримиренні, такі, як В. Стус, йдуть у табори, інші, такі, як І. Драч, розхитують режим із середини. Розхитали.
Не треба було бути великим заратустрою, аби спрогнозувати, що уряд Януковича першим чином візьметься за свої улюблені справи: русский язык та ЄЕП. Як не треба бути прозірливим пророком, аби побачити на майбутнє, що це їм вдасться.